29 розділ

Марія

    Я відчинила двері — і завмерла. Він стояв у місячному сяйві, ніби створений із тіней та срібла. Світло ковзало по його обличчю, підкреслюючи різкі риси, тінь лягала в очах, роблячи їх глибшими, темнішими. Ще гарніший. Ще рідніший. Як же я скучила.

— Людомире… — видихнула, не впізнаючи власного голосу.

    Зробила крок. Ще один. І вже була в його обіймах. Він притиснув мене так міцно, ніби боявся, що розтану в повітрі, зникну, розсиплюся попелом. Однією рукою тримав за талію, другою обхопив потилицю, змусивши закинути голову — і поцілував. Ніжно. Повільно. Болісно солодко. Так, ніби надолужував кожну пропущену секунду.

     Мені цього поцілунку бракувало більше, ніж повітря. Як води рибі. Як сонця рослині. Як життя — живому. Я танула в ньому. Тільки зусиллям волі змусила себе вдихнути й трохи відсторонитися.

     Він подивився на мене так, ніби я була всім його світом.

— Чому ти тут?.. — прошепотів. — Ходімо зі мною. Просто зараз. Я заберу тебе. Сховаю. Захищу. Лише будь поруч… Я більше не витримую без тебе.

    Його голос тремтів. Він знову притис мене до себе — відчайдушно, несамовито, ніби хтось уже простягав руки, щоб відібрати мене. І я ледве втрималася, щоб не погодитися. Бо в його обіймах розчинялася. Плавилася, мов шоколад на сонці. З ним забувала про страх, про обов’язок, про світ. Але я не мала права. І тому обережно відсторонилася. Щоб не бачити його очей. Щоб зібрати себе докупи.

— Коханий… — тихо почала. — Я не можу. Як би не хотіла. Як би не боліло. Але не можу.

Він напружився.

— Чому?

Зробивши глибокий вдих, відповіла.

— Я була в столиці. Бачила людей. Людомире, вони вимирають. Повільно. Тихо. Від голоду, холоду, хвороб. Від безнадії. Тут нічого не роблять для них. Лише деруть податки. І кожного місяця — більше. Я не зможу жити з тобою, знаючи, що навіть не спробувала щось змінити.

Його щелепи стиснулися.

— Це не твоя війна.

— Але це моя совість. — і підняла на нього погляд. — Якщо прийде нова війна — першими загинуть вони. Не королі. Не вельможі. Прості люди. Я маю план. Але мені потрібен час.

Взяла його за руку.

— Дай мені його. Вір мені.

Він мовчав довго. Так довго, що серце почало стискатися від страху.

— Я мучитимусь без тебе, — нарешті сказав він глухо. — Кожна секунда тягнутиметься, мов вічність. Але… я згоден. Тільки будь обережна. Я не переживу, якщо з тобою щось станеться.

— І ти будь обережний. Вони провокують. Я відчуваю це. Але не розумію навіщо.

— Вони хочуть, щоб я почав війну, — відповів він твердо. — Щоб виставити мене тираном, який порушив мирний договір. Щоб налаштувати народ проти мене. А потім прийти «рятівником».

— На крові… — прошепотіла. — Пообіцяй, що не піддасися. Пообіцяй.

— Обіцяю, моє золотце. Але якщо хтось загрожуватиме Лідвії — стану драконом. І спалю все.

     Я знову обійняла його. Немає нічого кращого за обійми коханого. Моя драконниця всередині шаленіла від щастя, рвалася в небо, хотіла летіти поруч із ним, відчувати вітер під крилами. Але не сьогодні.

— Нам потрібно йти, — прошепотіла. — Щоб ніхто нічого не запідозрив.

Поцілувала його востаннє.

— Бувай, життя моє.

     І пішла, не озираючись. Бо якби озирнулася — не знайшла б у собі сили піти. У грудях знову розкривалася порожнеча. Діра, що пекла сильніше за будь-який біль. Мені потрібно було випити. Хоч краплю забуття. Але до столика я так і не дійшла…

— Любі мої! — гучний голос Навіра прорізав залу, мов удар батога. — Прошу хвилину вашої уваги!

Музика стихла. Гомін поступово згас. Усі погляди звернулися до трону.

— Сьогодні особливий вечір, — продовжив він із показною теплотою. — Бо після довгих років пошуків я нарешті знайшов свою племінницю. Моє зникле сонце. Моє серце.

Я відчула, як по спині побіг холод.

— Ось вона. Марія.

    Його рука вказала на мене. Світ завмер. Десятки, сотні поглядів прикували мене до підлоги. Мені здалося, що повітря раптом стало густим, липким, майже задушливим. Я не звикла бути центром уваги. Не так. Не тут. Не зараз. Король жестом наказав підійти. Ноги стали ватяними, але рушила вперед, відчуваючи, як кожен крок віддається луною в грудях.

— Ось, моя люба племінниця, — він обійняв мене за плечі, ніби власність, і легенько струснув, демонструючи залу. — А ще, щоб довести свою відданість короні та народові, Марія прийняла надзвичайно важливе рішення.

Серце шалено вдарилося об ребра.

— Вона погодилася вийти заміж за мого вірного друга й помічника — Ріваята.

    Світ вибухнув тишею. А потім — дзвін. Гострий, пронизливий, нестерпний. У вухах. У голові. У грудях. Я не могла вдихнути. Що?..  Панічно почала шукати поглядом Людомира. Любий… тільки спокійно… прошу…Знайшла його біля віддаленої стіни. Він стояв нерухомо, мов статуя, але в його очах бушував шторм. Лють. Відчай. Біль.

    Я ледь помітно похитала головою. Не зараз. Не тут. Не дай їм цього. Він дивився ще мить. А потім різко розвернувся й зник за дверима. Серце розірвалося.

Що я наробила?

— Ріваяте, підійди, друже, — владно промовив Навір.

Той зробив крок уперед.

— Бережи мою племінницю, як найцінніше.

— Але… — його голос зірвався. — Я не давав згоди.

— Це моє рішення! — різко обірвав король. — Ти хочеш його оспорити?

Пауза. Напруга.

— Ні, Ваша величносте, — глухо відповів він. — Як я можу…

— Тоді з цього моменту ви — чоловік і дружина. Цілуйтеся!

     Я стояла, ніби мене скував лід. Тіло не слухалося. Руки не рухалися. Дихання застрягло в горлі. На обличчі застигла панічна усмішка. Ріваят підійшов і легко торкнувся губами моїх вуст. У цю мить щось у мені обірвалося. Реальність ударила з усієї сили. Я — дружина чоловіка, якого ненавиджу. Різко розвернувшись побігла геть звідси. Подалі. Сльози застилали очі. Ноги ковзали по мармуру. Мені здавалося, що серце от-от вирветься з грудей. Я влетіла в коридор, майже не розрізняючи дороги. Раптом чиясь рука різко схопила мене за зап’ястя. Розвернувшись, з усієї сили вліпила ляпаса. Мені було байдуже — кому. Другий ляпас. Лише потім побачила — це Ріваят. Він перехопив мою руку.