28 розділ

Людомир

   Без неї було важко. Ні — не так.
   Без неї було нестерпно.

    Навіть дихати ставало складніше, ніби повітря раптом втратило густину. Воно входило в легені, але не давало полегшення. Бо вона була моїм повітрям.

    Ми готувалися до війни. Війна — це завжди страх. Це кров. Це біль. Це рішення, за які потім доводиться платити ночами без сну. Але Навірові я свого не віддам. Ніколи.

    Його лист був написаний чемно. Надто чемно, як для нього. Він «повернув додому свою улюблену племінницю, яку ми, нібито, викрали й переховували». Запрошував на бал. Вимагав пояснень. У кожному рядку — отруйний натяк і прихована загроза.

    Навір ніколи не робив нічого просто так.

    Бал — це пастка.
    Запрошення — це виклик.
    Але не поїхати означало показати страх.

    А страху я йому не подарую. Нехай думає, що ми спокійні. Що ми не готуємо удару. Що наші мечі ще сплять.

   Тут постукали.

— Увійдіть.

   Це був Аркель. Молодий, високий, із живими очима та розумом, який працював швидше за більшість радників. Саме такі люди були мені потрібні.

— Викликали, Ваша Величносте?

— Так. У мене до тебе пропозиція. Орхан займатиметься військом, а я хочу, щоб ти став моєю довіреною особою.

Він на мить завмер.

— Я можу подумати?

— Це не наказ. Це вибір.

— Добре… — він помовчав. — А чи можу я побачити Марію?

Це ім’я боляче різонуло всередині.

— Вона зараз у Міралдеї.

Аркель різко напружився.

— Як?! І ви так спокійно це кажете?! Вони ж…

— Вона племінниця Навіра. Це поки що її захищає.

— У них немає честі, — глухо сказав він. — Вони вб’ють її, щойно зрозуміють, що вона їм заважає.

Я знав. Але визнавати це вголос — означало втратити контроль.

— Через п’ять днів ми їдемо на бал. Там і будемо діяти. Якщо приймеш мою пропозицію.

— Приймаю.

Сказав без вагань.

— Добре. Спустися вниз, знайдеш Глашу — вона все пояснить. І ще: на балу без самодіяльності. Без мого дозволу — жодного кроку.

— Зрозуміло.

     Коли двері зачинилися, дозволив собі слабкість. Підійшов до ліжка. Провів рукою по подушці. Її запах. Він досі був тут. І це зводило з розуму. Мій внутрішній дракон бився в клітці. Рвався на волю. Хотів летіти, палити, знищувати, забрати своє. Але я — король. І мушу чекати.

     Дні до балу тягнулися болісно повільно. Я навчав Аркеля, перевіряв плани, креслив карти, продумував можливі сценарії. Та плану, як повернути її, так і не було. Викрасти? Вбити Навіра? Будь-який варіант означав війну. Масову смерть. Зруйновані міста. Палаючі домівки. Осиротілих дітей. Я не мав права ставити власне щастя вище за життя тисяч.

     Кожна година здавалася добою, кожна ніч — випробуванням. Я рахував удари серця, ловив себе на тому, що вдивляюся в порожнечу, уявляючи її обличчя, голос, запах. Чекав на цю поїздку, мов на суд. І водночас — мов на єдину надію.

     І ось нарешті дорога.

    Та замість полегшення — лише напруга. Дорога до Міралдеї тягнулася нескінченно. Кожен крок коней луною бив у скронях. Кожен поворот здавався знущанням — ще трохи, ще зовсім трішки, і я побачу її… або дізнаюся, що запізнився.

     Коли з-за пагорба виринув замок, мене охопила відраза. Він сяяв. Золото, мармур, високі вежі, вітражі, фонтани — розкіш, доведена до безсоромності. Надуте, самозакохане пузо імперії, яке виставляло себе напоказ, мов трофей. А довкола — холод. Злидні. Люди в дірявому одязі, худі, зі змерзлими пальцями й порожніми, виснаженими очима. Діти, що тулилися до стін, немов кошенята, кинуті напризволяще. Старі, які сиділи просто на камінні, не маючи сил іти далі. Контраст був настільки різким, що стискало груди.

     Ось вона — Міралдея. Країна, де палац сяє, а народ повільно вмирає. Мене знудило від цієї показної розкоші. І в цю мить я остаточно зрозумів: цей блиск — лише тонка позолота на гнилій основі. І саме в такому місці тримають мою Марію.

      Бальний зал засліплював світлом. Музика лилася, мов мед, огортаючи всіх солодкою облудою.
Усмішки, уклони, компліменти — фальшиві, як і сам цей бал. Я стояв серед цього блиску, але чекав. Шукав очима. Серце билося дедалі швидше. І раптом… Вона. На мить світ справді перестав існувати.
Звуки потонули. Люди розчинилися. Повітря згусло.

      Вона сходила сходами. Повільно. Гідно. Сукня спадала за нею важким шлейфом, мов тінь корони. Світло ковзало по тканині, запалюючи відблиски полум’я. Виріз відкривав струнку ногу, і цей випадковий погляд зводив з розуму сильніше за будь-яку магію. Плечі — оголені, тендітні, беззахисні — хотілося накрити їх долонями, сховати від усього цього світу. Маша стала ще гарнішою. І ще небезпечнішою для мого серця. Біль рвонув усередині так різко, що на мить потемніло в очах. Жива. Ціла. Тут. Моя.

      Я ледве стримався, щоб не кинутися до неї просто посеред зали, не зірвати з неї цю прокляту сукню, не притиснути до себе так, щоб більше ніхто ніколи не мав права на неї дивитися. Замість цього — ковток вина. Ще. І ще. Алкоголь пік горло, але не гасив пожежу всередині. Не допомагав.

      Ноги самі понесли мене вперед. Бо серце вже зробило свій вибір. Кожен крок до неї здавався водоспадом емоцій — захоплення, страх, полонене бажання та біль від того, що поки її не можу забрати просто з собою. Але навіть у цей момент я бачив її очі: яскраві, впевнені, без страху. І це підживлювало мою рішучість.

      Вона зупинилася біля середини залу, кивнула комусь із присутніх, посміхнулася, і серце моє стукнуло так, що я відчув його в горлі. Моя Марія. Моє сонце. Відчув, як внутрішній дракон пробуджується — готовий спалити все довкола, щоб тільки бути з нею, щоб ніхто не посмів навіть подивитися в її бік. Але я стримав його.
      Терпіння — єдина зброя. Інакше ми втратимо все.