27 розділ

    Прийшла до тями від теплого сонячного промінчика, що вперто лоскотав повіки, змушуючи прокинутися. Кілька секунд лежала нерухомо, вдихаючи незнайомий аромат — суміш свіжої білизни, легких квіткових нот і чогось ледь терпкого, схожого на східні пахощі. Ця кімната була не моя. І саме це змусило серце стиснутися.

    Не встигла я навіть підвестися, як двері розчинилися без стуку, і до кімнати майже влетіла кремезна жіночка з кількома портмоне в руках.

— Оо, доброго ранку, міледі! Ви вже прокинулися?

Я сіла на ліжку й уважно оглянула її.

— Як бачите. А ви хто?

Вона застигла, ніби я її образила.

— Я? Ви не знаєте, хто я? — у її голосі пролунала щира образа.

— Вибачте. В цьому королівстві недавно й ще нікого не знаю.

Жіночка випрямилася, піднявши підборіддя.

— Я Ека. Найкраща кравчиня у всій Міралдеї.

Скромність — явно не її чеснота.

— Дуже приємно, — стримано всміхнулася.

— Ну що ж, давайте знімемо мірки. Бал не чекатиме!

— Бал? — насторожилася.

Вона вже крутилася довкола мене, щось міряючи, прикладаючи, бурмочучи собі під ніс.

— Ви будете просто приголомшливою. Вам підійде колір «пекельне полум’я» — він чудово підкреслить очі. Плечі варто відкрити, талію — підкреслити… ммм… король явно хоче, щоб Ви сяяли.

— А на честь чого бал? — обережно поцікавилася.

Ека знизала плечима.

— Бал-сюрприз. Король любить інтриги.

Авжеж. А ще — ігри.

    Коли вона пішла, я ще довго стояла біля вікна, вдивляючись у сад, залитий ранковим світлом. Сонце ніжно торкалося пелюсток квітів, і здавалося, ніби сам світ на мить став добрим і спокійним. Але це була лише ілюзія.

    Бал. Сукні. Усмішки. Музика.

    Зовнішній блиск, покликаний приховати страх, напругу й підкилимні ігри.

    А вчора — загроза смерті.

    Різкий контраст, від якого всередині холонуло. У цьому палаці правила змінювалися швидше, ніж подих. Мить — і ти гостя. Ще мить — і вже здобич. Тут потрібно було не просто виживати, а вчитися думати наперед, читати між рядків, бачити не лише те, що демонструють, а й те, що ретельно приховують.

    Я спустилася на сніданок із надією не зустріти Навіра. Його погляд був надто важким, надто пронизливим — у ньому не було родинного тепла, лише холодний розрахунок. І мені пощастило: зала була порожня. Тиша стояла глибока, наче тут давно ніхто не жив, а лише чекав. Навіть служниці рухалися мов тіні — безшумні, стримані, відсторонені. У цьому королівстві боялися говорити. Боялися дивитися. Боялися навіть дихати занадто голосно. І це лякало більше за відверту жорстокість.

    Після сніданку взяла кілька книг з магії й подалася в сад, шукаючи хоч трохи спокою. Думки гуділи, як розворушений вулик, і лише серед зелені могла впіймати себе.

    Ті дерева… Вони діяли на мене, мов заспокійливе зілля. Їхні гілки схилялися низько, ніби хотіли сховати від чужих очей, а білі квіти з рожевою серцевиною огортали повітря таким ніжним ароматом, що серце поступово сповільнювало біг. Думки втрачали гострі кути, а тривога, хоч і не зникала, та відступала в тінь.

    Я сіла під одним із дерев, торкнулася пальцями теплої кори й раптом відчула дивне єднання з цим місцем. Ніби сад знав мої страхи. Ніби приймав їх мовчки, без осуду. Розгорнувши книгу, занурилася в рядки. Магія тут описувалася інакше — не як дар чи зброя, а як відповідальність. Кожне закляття мало свою ціну. Кожне втручання в долю — наслідки. І що більше сили, то важче тягар вибору. Можливо, саме цього мене намагалося навчити життя.

    Не встигла прочитати і половину першої книги, коли поруч раптом пролунав знайомий голос…

— Невже така гарна міледі ще й читати вміє? — пролунав знайомий голос, лукаво і трохи насмішкувато.

Я підвела очі. Ріваят. Стояв із легкою посмішкою, склавши руки на грудях, і дивився на мене так, ніби вже передбачав усі мої відповіді.

— І що ж Ви читаєте? — спитав він, нахиляючись трохи ближче. — Моду? Як спокусити чоловіка? Чи черговий роман про вічне кохання?

Я посміхнулася крізь іронію, відчуваючи, як від напруги всередині щось трохи розслаблюється.

— Читаю про магію, — спокійно відповіла. — І думаю, звідки в нібито розумного мілорда береться такий сумнівний гумор.

Він підсів ближче, нахилився, щоб прочитати назву книги.

— «Магія»… Ого. Вирішили зачаклувати весь двір? — посмішка грала на його обличчі, але в очах вже промайнуло цікаве зацікавлення.

— Почну з одного особливо настирливого помічника короля, — відказала, хитро всміхаючись. — Він має бути яскравим прикладом того, як не слід поводитися.

— І на що мене перетворите? — здивовано підняв брову Ріваят.

— На поні. Гарного. Рожевого. З блискучою гривою.

Він засміявся, і його сміх луною пройшов серед дерев саду. Потім різко вихопив у мене книгу.

— Досить балачок. Пішли гуляти. Покажу Вам одне місце, яке змусить забути всі ваші уроки магії… принаймні на годину.

Я похитала головою і спробувала піддатися на його гру:

— За умови, що Ви дасте відповідь на одне моє запитання.

— Яке? — спитав він, піднімаючи брову, і мені здалося, що він уже чекає на мою хитрість.

— На честь чого бал?

Ріваят задумався, ніби справді намагаючись пригадати. Потім хитро посміхнувся:

— Навіть не знаю. Король сказав — сюрприз.

    Ми довго блукали садом. Я роздивлялася кожен листок, кожну пелюстку — і відчувала, як думки поволі приходять у порядок. Дерева, кущі, квіти — все говорило про життя, яке триває, незважаючи на страх і загрози.

    А потім зайшли в ліс. Дерева були високі й розлогі, під ногами м’який килим із листя. Тиша, здавалося, слухала кожен подих. І тут почула — шум води. Річка. Гірська. Крижана.

    Не втрималася. Скинувши сукню, кинулася у воду. Холод ріже тіло, але миттєво оживляє, ніби нагадує, що життя триває, що я жива.