26 розділ

     Свідомість поверталася уривками, ніби хтось збирав мене з уламків. Спершу — звук власного подиху. Потім — відчуття прохолоди під долонями. І лише згодом — світло, що пробивалося крізь повіки.

     Повільно розплющила очі.

     Наді мною височіла світла стеля з витонченою ліпниною. Сонячні промені ковзали по ній, ніби обережно перевіряли, чи варто мене будити остаточно. Кімната була просторою, світлою, навіть затишною. М’які подушки, широченне ліжко, напівпрозорі фіранки, крізь які лився теплий ранок.

Надто добре, щоб бути правдою.

     Я різко сіла. Запаморочення накрило хвилею, але швидко відступило. Тіло слухалося, біль майже зник. Отже, мене не катували. Не тримали в підвалі. Не кинули помирати. Це означало лише одне: я потрібна їм живою.

     Кімната нагадувала покої в замку Людомира — та ж королівська розкіш, та сама стримана велич. Але замість холодних відтінків — теплі персикові стіни, білі вензелі, світлі меблі. Ілюзія спокою. Повільно підвелася, обвела поглядом приміщення. Ні варти. Ні служниць. Двері — не зачинені. Самовпевнені. Або ж настільки впевнені, що я не ризикну втекти. І вони мали рацію. Втеча без розуміння ситуації — самогубство. Спершу маю дізнатися, хто, навіщо і для чого викрав мене.

     У гардеробній чекали сукні. Дорогі. Нові. Підібрані зі смаком. Надто точно підібрані. Це означало: мене вивчали. Я обрала чорну сукню з білим мереживом. Волосся зібрала у пучок, перев’язала чорною стрічкою. Темно. Стримано. Відсторонено. Саме те, що треба.

— Граємо за моїми правилами, — тихо мовила до свого відображення. 

    Коридори палацу були довгі, заплутані, напівтемні. Камінь під ногами холодив, кожен звук лунав надто гучно. Йшла повільно, уважно, запам’ятовуючи повороти, сходи, арки. І тоді почула голоси. Чоловічі. Низькі. Спокійні. Впевнені.

    Серце на мить стиснулося, та я змусила себе не зупинятися. Страх — слабкість. А слабкість тут не пробачають.

    Вийшла у величезну залу. Світлу. Простору. З довгим столом із темного дерева. За столом сиділи двоє чоловіків. Вони повернулися одночасно. Сивий — міцний, широкоплечий, з поглядом людини, яка звикла керувати і не звикла пояснювати. Молодший — стриманий, уважний, надто спокійний.

    Я підійшла ближче, не кваплячись. Сіла без запрошення.

— То як, — рівно сказала, дивлячись на старшого, — тут бранок годують? Чи чекають, поки з голоду помруть?

    Запала тиша. Вони вивчали мене, мов дивну істоту. Сивий чоловік підняв руку, і поруч миттєво з’явилася руда служниця. Він щось тихо наказав — і вона зникла.

— Можливо, мені ще й покрутитися? — іронічно додала я. — Щоб краще роздивилися.

    Мовчання. Їхня холодна оцінка дратувала. Коли дівчина повернулася з тарілкою м’яса та овочів, аромат змусив шлунок зрадницьки стиснутися. Я їла мовчки, повільно, не зводячи з них очей. Вони ж їли так, ніби мене тут не існувало. Коли трапеза скінчилася, обоє підвелися. І пішли.

— Ей! — різко сказала я, підводячись. — Ви взагалі збираєтеся щось пояснити? Де я? Хто ви? Чому я тут?

Сивий навіть не зупинився.

— Ріваят, розберися з нею, — кинув через плече.

   І зник. Повільно перевела погляд на молодшого.

— Цікаво, — пробурмотіла, — і як саме ти збираєшся зі мною «розбиратися»?

Він ледь помітно усміхнувся.

— Без катувань. Обіцяю. Хоч це і розчарує.

— Неймовірно, як я вдячна.

— Я Ріваят. Особистий помічник короля Навіра. І якщо дозволиш, поясню ситуацію. Але краще прогуляємося садом.

— Мені вже байдуже де, — знизала плечима. — Лише б не в темниці.

    Сад виявився казковим. Величезні дерева, вкриті біло-рожевим цвітом, наповнювали повітря солодким ароматом. Запах нагадував жасмин — і серце раптово боляче стиснулося.

Дім. Свобода. Людомир.

   Я різко зупинилася. Ні. Не зараз.

— Ви зараз у палаці короля Навіра, — почав Ріваят. — Вас привезли, бо ви пов’язані з Людомиром. А ще — тому, що ви сильний маг.

— Пов’язана? — гірко усміхнулася. — Ви погано інформовані.

— Нам повідомили, що між вами кохання.

— Данка?

Він мовчки кивнув.

— Тоді передайте їй від мене подяку. Вона вміє брехати так переконливо, що навіть сама вірить.

— Ви заперечуєте?

— Я заперечую те, що ви вважаєте це слабкістю. Бо кохання — це не зброя. Це ризик. А ризики я більше не дозволяю.

Він уважно глянув на мене.

— Хто ж ви насправді, Маріє?

Повільно зітхнула.

— Племінниця короля Навіра. Донька його брата Таміра. Законна спадкоємиця трону.

Його обличчя побіліло.

— Ви… жартуєте?

— А виглядаю так, ніби жартую? 

    Йшла до кабінету короля, немов по тонкому льоду над безоднею.

    Розповісти правду — означало ризикнути життям. Надто багато знала. Надто небезпечною могла стати. Але мовчати — ще гірше. Бо щойно я перестану бути цікавою, щойно зникне моя цінність — мене приберуть швидко, тихо і без жалю. Тут не залишають свідків. Тут залишають лише інструменти.

І я мусила вирішити — ким стану.

    Кабінет Навіра зустрів холодом. Король сидів над картою Лідвії, поруч стояли двоє воєначальників. А нависаючи над ним, майже торкаючись губами його вуха, шепотіла Данка. Картина була надто промовиста. Її пальці лежали на його плечі так, ніби це вже її трон. Я зробила крок уперед.

— Нам треба поговорити.

 Всі голови різко повернулися в мій бік. Погляд Навіра миттєво потемнів.

— Що це означає?

Я не встигла відповісти.

— Яке ти маєш право вриватися так до короля?! — просичала Данка, різко розвертаючись. В її очах палала відверта ненависть. — Хто ти така, щоб…

— Замовкни, — перебила її холодно. — Ти тут ніхто.

Вона аж захлинулася від люті.

— Що ти сказала?!

Я підійшла ближче, не відводячи погляду.

— Те, що ти прекрасно чуєш. Тимчасова грілка королівського ліжка — ще не королева.