25 глава

    Отямившись, відчула на собі чиюсь руку. Серце сіпнулося. Повільно повернула голову — король. Він спав, дихав рівно, а долоня лежала на моєму плечі, ніби боявся, що зникну. Тихо підвелася, обережно зсунула його руку. Обійшла ліжко, схилилася над раною — майже затягнулася. Отрута відступила. Усміхнулася крізь втому. Треба йти. По-тихому. Поки не прокинувся. Але перед цим — до Онуфрія. Виходячи з покоїв, побачила Орхана, який стояв біля вікна, з філіжанкою кави, та поглядав кудись у далечінь.

— Якщо король прокинеться, не кажіть, що була тут. 

— Добре, — ледь помітно посміхнувся він.

    І я побігла. Сходи, коридори, повороти — ноги самі несли вперед. Усередині палала тривога. Не могла піти, не сказавши магу правду. Не могла лишити його з переконанням, що світ остаточно зламався.

    Біля темниці серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Відчинила двері — знову ті самі двоє вартових.

— Доброго ранку. Я до Онуфрія.

— А його немає, — коротко відповіли.

Світ захитався.

— Як… немає?

— Орхан забрав. Ще на світанку.

Кров відхлинула від обличчя. За замах на короля кара лише одна. Смерть.

— Де він?! — голос тремтів.

— Повели в північне крило.

    Вилетіла звідти, мов ошпарена.

    От гусак! Стояв учора, мичав, руками розводив, а сам усе вирішив! Зараз цей добродій разом із кавою філіжанку проковтне!

    Біля дверей до покоїв короля його не було. Улетіла всередину — і завмерла. Орхан стояв біля письмового столу. Навпроти нього сидів Людомир. Живий. Усміхнений. Занадто спокійний для того, хто вчора був за крок від смерті.

— Ви що собі дозволяєте?! — вихопилося.

Король підняв погляд.

— Це ти мені?

І ще й усміхається. Злість, яку ледь стримувала, знову вибухнула. Але змусила себе не дивитися на нього.

— Орхане, чому Ви не сказали, що забрали мага? Ви ж знали, що іду до нього!

Той уже хотів відповісти, та його перебив Людомир:

— Це я наказав.

— Він живий? Я можу його побачити? — звернулася до Орхана, не зводячи очей з підлоги.

Орхан поглянув на короля, підійшов ближче.

— Маріє, можете. З нього зняті всі звинувачення. Але він залишає місто.

— Чому?

— Бо я не бовдур, — втрутився Людомир.

— Ти прийшла після розмови з ним, почала питати про Фейзі, про її батька. Один плюс один. Я поговорив з Онуфрієм. Він розповів усе. Король помилував його — за те, що врятував Вас. Але працювати тут він більше не може.

Повітря наче стало легшим.

— Дякую, — прошепотіла. — А тепер я йду. Дуже втомилася.

Краєм ока помітила, як Людомир різко встав.

— Зачекай. Нам потрібно поговорити.

— Орхане, передайте королю, що не бажаю з ним говорити. А якщо це наказ — я його порушую. Можете знову кинути за ґрати. Один раз, два… яка різниця.

І, розвернувшись, вийшла.

По-дитячому? Можливо. Але сил більше не було.

Вийшовши із замку, ледве переставляла ноги. Дивувалася, як ще п’ятнадцять хвилин тому бігала сходами й хотіла придушити головнокомандувача.

За кілька метрів до будинку різкий біль розірвав голову навпіл. Ніби хтось вбив у скроні розпечені клинки. Світ хитнувся, розплився, поплив. Ноги підломилися. Повітря стало густим, важким, неможливим для вдиху. Я спробувала вхопитися за повітря, за стіну, за життя — за що завгодно. Але пальці ковзнули порожнечею. У грудях щось обірвалося.

«Тільки не тут… тільки не зараз…»

Коліна вдарилися об камінь. Тіло рвонуло вниз. І в останню мить — чужі руки. Міцні. Надійні. Запах шкіри, сталі й дороги.

Світ згас.

Тиша накрила м’якою темрявою

Людомир

     З Орханом вирішували, де шукати цю змію Данку. І тут у кабінет влетіла вона. Зла. Розлючена. Небезпечна. І… неймовірно приваблива. Хотів поговорити — проігнорувала. Втекла. Образив. Знав. Але іноді треба дати час. Добре. Ігнор — то ігнор.

    Данка працює на Міралдею. Очікувано й підступно. Влади захотіла. Зі мною не вийшло — перейшла до ворога. Але Навір? Навіщо він їй? Вбити мене? Майже вдалося.

— Орхане, починай підготовку війська. Нападати поки не будемо, але маємо бути готові. І знайди Машу. Повідом, що вона працюватиме у військовому шпиталі. Це не обговорюється. Також поклич Аркеля.

— Добре. І… не сердься на неї. Вона гордовита. Дай час.

— Відколи ти радник з кохання?

Він промовчав.

    До вечора розбирав листи. Кожен із них наче піднімав нову хвилю обурення. У деяких містах місцева влада зовсім розійшлася: податки дерли так, що людям нічого не лишалося, торгівля завмерла, скарги сипалися як із решета. Король стискав зуби, спостерігаючи, як його накази і принципи ігноруються.

«Як вони сміють?» — бурмотів сам до себе. «Влада для народу, а не проти нього.»

    Він поставив листи в купу, кожен — мов нагадування про хаос. Завтра доведеться їхати особисто. Ідея їздити по містах і пояснювати, карати чи нагадувати про королівський авторитет йому не подобалася. Ні, це не його природа — тримати людей залізною рукою, він хотів, щоб боялися через повагу, а не страх. Але вибору немає: якщо не втрутиться — хаос пошириться ще далі.

«Люди мають зрозуміти, що король не просто титул, а відповідальність», — сам собі повторював він, глянувши у вогонь у каміні. «Я не хочу цього, але якщо не я… хто?»

    Його погляд затримався на карті королівства. Міста, що спокійно здавалися на папері, у реальності перетворювалися на осередки бунту. Кожен прапорець, кожна лінія дороги тепер виглядала як виклик його рішучості.

Та спокій тривав недовго.

— Марії ніде немає, — сказав начальник охорони, увійшовши до кабінету. Його кроки відлунювали по мармуровій підлозі, а погляд був настороженим.

— Як немає? — король підвівся з-за столу, обличчя вмить стало серйозним.