24 глава

     Коли ми сіли, Орхан довго мовчав, втупившись у вогонь каміна. Полум’я відбивалося в його очах, але там не було тепла — лише спогади, важкі, мов каміння. Він ніби збирався з силами, перш ніж зануритися туди, куди не хотів повертатися.

— Це почалося після нашої чергової зустрічі з Назарієм, — нарешті повільно промовив. — Він відкинув усі пропозиції. Король був розлючений. Атмосфера в замку стала нестерпною. І саме тоді охорона доповіла, що до короля проситься дівчина.

Чоловік ковтнув.

— Коли вона увійшла, ми одразу впізнали її. Та сама, що подавала нам чай під час перемовин. Тоненька, тиха, з великими синіми очима… Фейзі.

У грудях щось стиснулося.

— Вона благала не проганяти її. Казала, що знає плани Назарія. Що перейшла на наш бік. Спершу ми не повірили. Думали — пастка. Але вона розповіла деталі, яких ніхто, окрім найближчого оточення Назарія, знати не міг. І все підтвердилося.

Вогонь у каміні тріснув.

— Король дозволив їй залишитися, але наказав мені пильнувати. А я ж не нянька… Та хто з ним сперечатиметься. Фейзі виявилася надзвичайно допитливою. Питання сипалися без упину. Через тиждень я вже благав Людомира віддати її комусь іншому, а мене повернути до війська.

Ледь помітна усмішка ковзнула його вустами — гірка, як полин.

— І тоді вона знову мене здивувала. Попросилася до війська. Хотіла тренуватися. І тренувалася так, як ніхто. До виснаження. До кривавих мозолів. Не скаржилася. Не здавалась. За місяць її результати перевершили багатьох досвідчених воїнів.

Він замовк, стискаючи пальці.

— Сам не помітив, як почав дивитися на неї інакше. Розумів, що не маю права. Вона була надто юною. Але… в неї неможливо було не закохатися. Вона жила кожною миттю. Раділа вітру, сонцю, навіть болю — бо це означало, що вона жива.

Голос злегка здригнувся.

— Потім було завдання. Їхній загін мав зайти в тил ворога і знищити стратегічні об’єкти. Вони виконали місію. Але на відступі їх накрили. Майже весь загін загинув. Залишилося п’ятеро. І Фейзі винесла двох поранених на собі.

Я затамувала подих.

— Коли побачив її — у крові, з порізаними руками, але живу — зрозумів: дороги назад немає. Моє серце належить їй.

Він опустив очі.

— Її відвели до лікарні. Мірона зцілила рани, наказала відпочивати. Я прийшов. Сів біля ліжка. Дивився в її очі й тонув, наче в бездонному океані. А вона… підвелася і поцілувала мене. Так ніжно, невміло, але з таким почуттям, ніби я — весь її світ.

Орхан видихнув, ніби з грудей зірвався шматок болю.

— А потім злякалася. Відсахнулася. Дивилася, ніби просила пробачення. І тоді вже не витримав я.

Його голос став тихішим.

— Ми говорили, цілувалися, мов востаннє. Ніби часу більше не існувало. Лише ми. Лише ця мить. Вона сказала, що з першої зустрічі знала: без мене не зможе. А я спитав, за які гріхи доля подарувала мені таке щастя…

Пауза.

— За тиждень зробив їй пропозицію. Можливо, нерозумно. Але хотів, щоб вона була моєю. Назавжди. Ми будували плани… мріяли…

Його погляд погас.

— А потім одного ранку прокинувся сам. Голова розривалася від болю. Фейзі зникла. Я обшукав замок, місто, околиці. Послав людей. Благав короля. Дарма.

Він судомно вдихнув.

— Через кілька днів Назарій надіслав подарунок.

Тиша стала нестерпною.

— У ящику було її ...тіло, без голови.

Світ ніби зупинився.

— У ту мить моє життя закінчилося. Я спалив наш дім. Наші мрії. Себе. В серці більше нічого не залишилось. Лише обов’язок. І король. А тепер… — він гірко всміхнувся. — І його не вберіг.

Він опустив голову на коліна, а я підійшла й поклала руку на його плече.

— Фейзі не хотіла б бачити тебе таким. Вона боролася, жила, любила. Для того, щоб ти здався?

Він підняв погляд.

— Відпусти її. Живи. За неї. Для неї.

Довга пауза.

— Я… спробую.

І це вже було багато.

Коли вийшла, рішення визріло остаточно.

Ні. Не піду.

     Треба врятувати короля. Бо навіть коли зло породжене чужими руками, воно не має влади вирішувати долю всіх навколо. Людомир не вбивав Фейзі — і саме це робить його здатним на добро, навіть після того, що сталося. І домогтися помилування для Онуфрія. Бо справедливість не завжди у карах — іноді вона в можливості виправити помилки, відновити довіру та зберегти життя.

    Я піднялась із крісла, підійшла і опустилася біля ліжка, далі продовжуючи роботу. Крапля за краплею витягувала отруту з тіла Людомира, відчуваючи, як власна сила тане. Здавалося, що лишилася тільки думка: врятувати.

    І тоді усвідомила: справжня мужність — не у відсутності страху, а в здатності діяти, коли він є. Справжня мудрість — не у знанні всього, а в умінні приймати те, що не підвладне, і змінювати те, що можеш.

    Коли все скінчилося, світ поплив. І тиша накрила м’якою темрявою. Але ця темрява вже не лякала. В ній була повага до життя, до вибору, до тих, кого любиш. І до себе. Бо навіть серед хаосу можна знайти внутрішній спокій і силу, щоб йти далі — рятувати тих, хто дійсно потребує допомоги, і не дозволяти злу вирішувати долі тих, кого любиш.