23 глава

    Не встигла вийти в місто, як до мене, задихаючись, прибігла Арета.

— Швидко! Тебе викликають до замку!

     Серце пропустило удар. Невже він так швидко знайшов мене? Що тепер зробить? Покарає? Замкне? Стратить? А якщо постраждав Онуфрій?..

— Я нікуди не піду! — різко сказала я, відступаючи на крок.

— Ти що, збожеволіла?! Якщо король помре, усім буде лихо! Кажуть, він уже однією ногою там!

     Усередині все похололо. Ні. Він не має права піти. Не так. Не зараз. Ще не все сказано. Ще не все вирішено. Ще не всі рани відкриті й не всі пробачені. Не відчуваючи землі під ногами, я бігла до замку. Повітря рвалося в легені, груди пекли, серце калатало так, ніби ось-ось вистрибне. Сукня плуталася між колінами, чіплялася за чоботи, але я навіть не намагалася її підібрати. У голові звучало лише одне:

Тільки б встигнути… тільки б…

Ворота замку зяяли чорною пащею. Перед ними стояла варта.

— Стій!

Мене грубо зупинили, схопивши за руку так, що ледве втрималася на ногах.

— Я лікар. Мене викликали до короля, — випалила, задихаючись.

    Воїни переглянулися. Один із них уважно, прискіпливо оглянув мене з ніг до голови, ніби шукав приховану зброю. Інший перевірив сумку, перебравши флакони, бинти, амулети, торкнувшись пальцями кожного згортка.

    Кожна секунда здавалася вічністю.

Швидше… будь ласка… швидше…

     Пальці тремтіли. В скронях гуло. Мені здавалося, що десь там, за товстими кам’яними мурами, життя Людомира тане з кожним ударом серця.

— Пропустіть, — нарешті пролунало.

     Ворота розчинилися. Я кинулася всередину, майже збиваючи з ніг слуг і варту, бігла коридорами, не звертаючи уваги на здивовані погляди. Замок плив перед очима, сходи здавалися нескінченними, але я бігла, доки не влетіла в знайомі покої.

    Людомир лежав на ліжку — блідий, майже прозорий, ніби з нього вже витягнули частину життя. Губи посиніли, груди ледь помітно здіймалися. На плечі темніла пов’язка, з-під якої просочувалася густа, майже чорна кров. Запах заліза та магії стояв у повітрі так густо, що нудило.

     Поруч стояв чоловік, якого часто бачила біля короля. Його обличчя було напруженим, щелепи стиснуті, руки зведені за спиною, ніби він стримував себе, щоб не зірватися.

— Міледі Маріє, проходьте.

    Я мовчки підійшла й сіла на край ліжка. Пальці тремтіли, коли торкнулася пов’язки.

Тільки не пізно. Тільки не…

    Обережно зняла тканину і .... завмерла. Рана була страшною.

     Краї її ніби обвуглилися, шкіра навколо потемніла, пішла чорними прожилками, немов по тілу повзла жива темрява. Зсередини повільно сочилася густа чорна кров, в’язка, липка, наче смола. Вени, що відходили від рани, теж почорніли, проступаючи під шкірою, мов темні корені.

     Мене охопив холодний жах.

Чорна магія…

     Найгірша з усіх. Вона не просто вбиває — вона пожирає сутність, стирає особистість, випалює життя до порожнечі. Я дивилася на його плече і думала лише про одне:

Хто посмів? Хто настільки ненавидів, щоб бажати не смерті — а знищення?

— Замах, — глухо мовив чоловік. — Онуфрій. Його вже ізольовано. Після стабілізації стану короля буде допит.

    Я повільно випрямилася. Погляд піднявся від рани до його обличчя.

— У мене два питання, — спокій у голосі був майже оманливий. — Де ви були під час нападу? І чи зможу я поговорити з Онуфрієм?

Він напружився.

— Король наказав усім вийти. Залишив тільки його. Ми чекали за дверима. А щодо розмови… не певен, що це необхідно.

Ледь схиливши голову, розглядаючи його, ніби крізь скло, сказала:

— Необхідність визначу сама, — холодно сказала. — Бо якщо король помре, — зробила паузу, — винні будуть усі, хто завадив його врятувати.

Він стиснув губи.

— Це небезпечно. Онуфрій може…

— …може виявитися ключем до правди, — різко перебила. — І якщо після лікування мене не допустять до нього — відповідатимете перед самим королем. Особисто.

Мить тиші повисла між нами, густа й напружена.

— Ви погрожуєте? — обережно запитав він.

— Ні, — я повернулася до пораненого. — Попереджаю.

Чоловік промовчав. А я знову нахилилася до рани.

     Чорна магія —це найгірше, що може бути. Вона не вбиває одразу. Вона повільно пожирає сутність, витягує силу, гасить життя зсередини. Звичайне лікування — марне. Моя магія просто зникне в цій темряві. Потрібно витягнути. Заплющила очі, простягнула руки й почала тягнути чорну енергію з рани. Спершу — нічого. Потім — легкий опір. І раптом — згустки темряви почали виходити, тремтячими клаптиками. Разом із ними тягнулася й магія короля. Я ледве стримувала себе, щоб не забрати забагато. Коли запаморочилося в голові — зупинилася. Рана стала світлішою. Але це лише початок.

— Нікого не пускайте, — сказала вартовому. — Я повернуся. І ми продовжимо.

У коридорі ноги вже не слухалися. Світ хитався, стіни пливли. На кухні запах свіжої випічки вдарив у ніс так, що мало не розплакалася.

— А чи не пригостите бідного лікаря пиріжками й чаєм? — слабко всміхнулася кухарці.

— Ой, Машо, проходь, сонце, — зраділа вона. — Зараз усе зроблю!

     Вона метушилася, накладала їжу, бурмотіла молитви за короля й одночасно розповідала всі замкові новини. Так і дізналася більше, ніж хотіла.

Про сироту Глашу.
Про садівника-мільйонера.
Про варту, що передається у спадок.
І про Онуфрія — мовчазного, самітнього, з’явився після війни й нічого про себе не розповідав.

     Після їжі спустилася в підземелля.  Залізні двері. Факели. Кам’яні стіни, просяклі сирістю та холодом. Підземелля дихало страхом.

— Я Марія. Мені потрібно поговорити з Онуфрієм.

Варта перезирнулася.

— Він небезпечний.

    І сама не знала, звідки в мені взялася ця рішучість. Я — втікачка. Переслідувана. Без даху над головою. Але зараз страх відступив. Усередині лишилася тільки злість і бажання докопатися до правди.