22 глава

Людомир

     Коли її забрали, у грудях утворилася порожнеча. Не біль — саме порожнеча. Ніби з мене вирвали серце разом із легенями, залишивши лише оболонку, яка все ще дихає з упертості.

    Я не пам’ятаю, як почав трощити все довкола. Стільці летіли в стіни, столи переверталися, вази розліталися на друзки. Крики застрягли в горлі, перетворившись на глухий рик. Нічого не допомагало. Абсолютно нічого. Злість, розпач, відчай, ненависть до себе — усе переплелося в один пекучий клубок. Я вистрибнув у вікно.Повітря вдарило в обличчя, і ще в польоті кістки переламалися, м’язи розірвалися й зрослися наново — став драконом. Біль був нестерпним. Я летів. Не знаючи куди. Не думаючи навіщо. І лише коли побачив знайомі вулиці, зрозумів — ноги самі привели мене туди, де все почалося. У місто, де ми з Машею вперше зустрілися.

Тут має бути відповідь.

     Приземлився неподалік від хатини. Перетворившись назад, підійшов до дверей. Господиня саме виходила з будинку. Побачивши мене, вона здригнулася, з рук випала корзина.

— Королю… що сталося? Щось із Машею? Де вона?

Її голос тремтів, у погляді був страх і надія водночас.

Я не міг говорити. Не міг дивитися їй у вічі. Лише глухо запитав:

— Де твій син?

— Він удома… прошу, заходьте.

У хаті було тепло й пахло хлібом. Цей запах боляче різонув спогадами. Так пахло, коли Марія готувала.

— Залиш нас, — наказав я.

Жінка мовчки вийшла.

Хлопець підвівся з-за столу, вклонився:

— Королю. Чим заслужив ваш візит?

— Розкажи мені все, що знаєш про Марію. Усе, без прикрас.

Він задумався.

— Вона прийшла з гір. Жила з бабусею, відлюдницею. Коли бабця померла, Маша вирушила мандрувати. Заблукала в лісі й вийшла до нас. Це все, що знаю.

Я важко видихнув.

— Це і я знаю.

— То скажіть… що сталося? Вона в біді?

Мовчав кілька секунд, збираючи себе докупи.

— Її звинуватили у шпигунстві на користь короля Навіра. Сьогодні — страта.

Він зблід.

— Що?.. Ні… це неможливо. Вона врятувала мене, не думаючи про себе. Вона ризикувала життям заради чужої людини. Ви справді вірите, що шпигун здатен на таке?

Його слова вдарили точніше за клинок.

— Є докази, — глухо мовив я. — Спіймали посильного з листом.

— А хто його спіймав? Де? Як?

Переказав усе, що сказала Дана.

Він мовчав, а тоді повільно промовив:

— Королю… вам не здається ця історія дивною?

Я підвів погляд.

— Поясни.

— Ваша подруга перевіряє кожного посильного? Її люди миттєво знайшли його? Він одразу зізнався? Занадто багато “вдало” для справжньої зради.

Серце болісно стиснулося.

— Але ж лист…

— Він у вас?

Простягнув пергамент. Хлопець швидко підійшов до шафи, витягнув інший лист.

— Ось той, що Маша мені написала. Подивіться.

Я порівняв їх. Різниця була очевидною. У її почерку — легкі завитки, плавність, ніби кожна літера дихала. Тут — сухі, різкі лінії.

— Це не її рука… — прошепотів.

Світ захитався.

— Я ж казав… вона не могла.

Не сказавши ні слова, вибіг із будинку й, перекинувшись, злетів. 

Тільки б устигнути. 

Замок зустрів тривожною тишею. Я кинувся в підземелля — порожньо.Серце провалилося.

Запізнився…

Я мчав сходами, майже летів.

— Онуфрія! — закричав. — Негайно до мене!

В іншій частині замку:

— Навіщо ти її випустив?! Ідіоте!

— Не смій так зі мною говорити! Вона ні в чому не винна!

— Заспокойся. Це може зруйнувати наші плани. Поки він слабкий — треба діяти. Ось. Заговорений кинджал. Один удар у серце — і все скінчиться.

— Точно?

— Так. Іншого шансу не буде.

— Тоді нехай платить за Фейзу…

Людомир

     Чекати було нестерпно. Кожна секунда розтягувалася у вічність. Я ходив з кутка в куток, знову і знову підходив до вікна, намагаючись побачити хоч найменший рух. Де ж він? Тільки б усе було добре… тільки б встигнути…

     За мурами замку життя текло своїм звичним руслом. Люди поспішали у власних справах, хтось сміявся, хтось сварився, хтось мовчки ніс на плечах тягар своїх турбот. Над містом співали птахи — легко й безтурботно, ніби у світі не існувало зради, болю і смерті. Цей контраст різав серце.

     Раптом усередині щось здригнулося.Дракон насторожився. Інстинкт, гостріший за думки, змусив різко обернутися.

     Біль прийшов миттєво. Щось холодне, залізне з силою в’їлося в плече. Повітря вирвалося з грудей разом із хрипом. Перед очима потемніло, але я все ж устиг побачити його. Онуфрій. Його погляд палав ненавистю.

— Ти забрав життя Фейзі, — прошипів він. — А я заберу твоє.

Сказавши це, він розвернувся, ніби вже не вважав мене живим. З останніх сил я розтулив губи:

— Схопіть його…

    Світ похитнувся. Ноги більше не тримали. Я впав на холодну кам’яну підлогу, і темрява накрила, мов важка ковдра.

    Та це була не смерть.

    Це було щось між.

    Ні біль, ні страх більше не існували. Я не відчував тіла — лише легкість, ніби мене підхопив теплий потік і поніс угору. Свідомість розширилася, а думки стали прозорими й чистими.  Було ясно: життя ще тримало, та цьому світові вже належала лише частина мене. Душа ступила за межу. Крок за кроком відкривався шлях.

      Під ногами не було землі, лише світло — м’яке, тепле, спокійне. Повітря наповнювала тиша, яка не тиснула, а заспокоювала. Попереду з’явився силует. Світлий, майже прозорий. Він повернувся і рушив мені назустріч.

      Дивно, але страху не було. Навпаки — серце наповнилося полегшенням, ніби нарешті повернувся туди, де мене чекали.

     Я не міг розгледіти обличчя, аж доки він не заговорив: