21 глава

Людомир

     Нарешті я дочекався свою крихітку. Вона була такою жгучою, такою спокусливою, такою ніжною і водночас сильною. Моє серце стискалося від спогадів про її сміх, про те, як вона вигиналася під моїм поглядом, як у кожному її русі відчувався власний світ, власна магія. Від цих думок тремтіло тіло, хотілося знову до неї, знову відчувати її близькість, знову повторювати ті миті, які здавалися нескінченними.

    Але світ навколо не чекав. Потрібно було працювати. Потрібно було закінчити будівництво шкіл, відвідати міста, подивитися, чого бракує людям, перевірити кордони, поспілкуватися з військовими. Та це все — пізніше. Сьогодні я мав зробити найголовніше і тільки потім побігти до своєї лялечки. Цікаво, чим вона зараз займається…

     І тут хтось постукав у двері.

— Так, прошу.

— Мілорде, — увійшов один із моєї охорони, його обличчя було серйозне і стурбоване. — Ми знайшли її.

    Слова були короткими, але вагою тягли на дно. Я вже знав, кого саме — мені не треба було слухати далі. І тепер усе стане зрозумілим.

    Дана зайшла, вся перелякана, сльози блищали на очах. Мені здалося, що вона тряслася від страху, і серце моє миттєво стиснулося від передчуття. Що їй зробили, якщо вона така? 

— Залиште нас! — рішуче сказав я, коли всі покинули кабінет.

    Вона опинилася переді мною, і мені довелося вдивлятися у її очі. Скільки ж років ми знали одне одного… скільки всього пережили разом. Я думав, що можу довіряти їй, і від цього здавалося, що моє серце стоїть на варті миру. А тепер… ніж, якого я не бачив, якого я не очікував, — буквально в спину.

— Дано, — почав я, голос тремтів, але намагався бути твердим, — ми знайомі стільки років. Ти завжди була поруч. Я думав, можу довіряти тобі, а ти… що ти думала? Що я не дізнаюся? І звідки ти дізналася про чорну магію? Вона ж заборонена!

— Магією мати навчила користуватися… для самозахисту, — відповіла вона тихо, але впевнено. — Мілорде, я ніколи не пішла б проти Вашої волі. Я хотіла уберегти Вас…

— Від чого? — ледь чутно випалив я, обпалений гнівом. — Від кохання?

— Ні… — її голос тремтів. — Вона не та, за кого себе видає. Вона шпигунка. І робить вигляд, ніби нічого не пам’ятає, ніби вона відлюдинка… Я одразу запідозрила щось недобре. А коли їхала до замку, помітила дивного посильного. Попросила зупинитися, щоб доповісти, він утік. Люди вистежили його і відібрали листа…

    Вона простягнула мені пергамент. Я розкрив його, і серце здригнулося. Печатка короля Міралдеї.

"Любий королю. Я вже в палаці. Цей Любомир у мене на гачку. Він довіряє мені, як нікому. Але поки що рано втілювати задум. Сили у нього не багато, тому я справлюся, і ти будеш правити світом!"

    Серце моє вибухнуло від люті. Як вона могла?! Невже дракон помилився? Чи вона наслала на мене якісь чари?

   І тут увійшла Маша… така щаслива, щічки рум’яні, очі сяють. Подивився на неї, і всередині все здригнулося від протиріччя: любов і ненависть одночасно. Я відчував, як лють і розпач поглинають мене. І все, що я зміг вимовити, дивлячись їй у очі:

— Як ти могла? Я тобі вірив…

   Біль пронизував мене наскрізь, немов роздирав серце на шматки. Життя, здавалось, покинуло мене.

Марія.

— Схопити її та кинути до вʼязниці. Покликати Онуфрія — нехай висушить усю її життєдайну силу! — холодно наказав він і відвернувся, ніби я вже перестала існувати.

    Я хотіла закричати. Хотіла впасти перед ним на коліна, схопити за руку, змусити подивитися мені в очі. Але не змогла вимовити жодного слова. В голові гуло, мов дзвони били всередині черепа, перед очима все пливло, світ розпадався на тіні й плями. Лише одна підла, скупа сльоза зрадила мене — повільно скотилася по щоці.

— За що?.. — беззвучно прошепотіла я самими губами.

   «А чого ти хотіла? — з гіркою насмішкою озвався внутрішній голос. — Що він одружиться з тобою? Хто він — і хто ти? Спустися на землю. Ти була лише зручною тінню».

   Мене грубо підхопили під руки й повели. Сирі, темні коридори замку тягнулися нескінченно. Краплі води падали зі стелі, камінь був слизький, холодний. Мороз обпік мої голі плечі, руки, босі ноги, але я майже не відчувала цього. Справжній холод був усередині — там, де серце залишилося. Там, поруч із ним.

     Кинули в темну камеру. Залізні двері грюкнули так, що звук відлунням рознісся всередині грудей. Замок клацнув — остаточно, безповоротно.

— От і все… — прошепотіла я в порожнечу.

    Ну от такі вони, чоловіки. Отримали своє — і відвернулися. Він її кохає. Пробачив навіть те, що вона ледве не вбила мене. А я… я просто зайва.

   Я сповзла по стіні на холодну підлогу, обійнявши коліна. Тіло тремтіло, думки плуталися.
Що мені тепер робити?
Що зробить він?
Чому все так сталося?

   В голові була каша, суцільна темрява й біль. Від сирості та холоду мене почало кидати то в жар, то в мороз. Повіки налилися свинцем — і я провалилася в сон. І знову прийшла мама. Вона була такою ж, як у моїх спогадах: теплою, спокійною, з очима, повними любові.

— Я вірила в тебе, доню, — тихо сказала вона. — Я знала, що ти все дізнаєшся. Згодом я розповім тобі все, до кінця. Але зараз слухай уважно.

Вона взяла мене за руку — і біль трохи відступив.

— Ти можеш лікувати інших. Але пам’ятай: ти можеш лікувати й себе. Сконцентруй силу, не розпорошуй її. Вона в тобі — жива.

Я хотіла запитати про нього, але мама випередила мої думки.

— Король… він надто багато втрачав. Його розум затьмарив гнів — на всіх і на себе. Він боїться втратити людину, яка була поруч… хоча насправді вона ніколи не була біля нього по-справжньому.

Мама усміхнулася сумно.

— Доню, в тебе все вийде. Ти сильна. Ти смілива. І ти розумна. Не забувай цього.

    Я прокинулася. Сили відкрити очі не було, тіло ніби не належало мені. Але я зробила так, як казала мама. Зосередилася. Зібрала свою енергію, крихту за крихтою, і повільно розплескала її по тілу. Полегшення прийшло одразу. Дихати стало легше. Навіть змогла магією трохи підігріти камеру — холод відступив. Я чекала. Не знаю чого. Вироку? Смерті? Чуда?