20 глава

    Книга була старою. Не просто старою — прожитою. Її сторінки пожовкли, краї були затерті, ніби їх торкалися сотні рук у пошуках відповідей. Марія відчула це одразу, щойно розгорнула перший аркуш.

    «Я пишу ці слова не заради слави й не заради виправдання. Я був свідком. Я бачив, як народжувались клятви і як вони ламались. Я бачив дракона і жінку — і зрозумів, що це одне ціле…»

     Літери були виведені впевненою, але втомленою рукою. Автор не приховував себе — він не був героєм, лише тінню поруч із великими подіями. Зі старих хронік випливало те, про що майже ніколи не говорили вголос.

     Насправді у Назарія V було двоє офіційних синів — Навір і Тамір, близнюки, народжені в законному шлюбі. Але в книгах також згадувався ще один син — старший, про долю якого не знав ніхто. Він народився від служниці. Жінка розуміла: щойно правда відкриється — в неї заберуть дитину, а її саму зітруть, ніби вона ніколи не існувала.

     Тієї ночі вона втекла.З немовлям на руках, без плану, без захисту. Їх більше ніколи не бачили. Чи вижили вони — залишилося таємницею.

    Далі у фоліанті сухо й беземоційно писали про війну. Про те, що король Людомир неодноразово пропонував мир, але Назарій кожного разу відмовлявся. Він не хотів домовлятися — він хотів володарювати. Армія Людомира була численною і сильною. Більшість магів, істот, ельфів, перевертнів і навіть деякі дракони стали на бік Світла.

     І одного дня розвідники доповіли: з боку ворога прибули чоловік і жінка, які просять аудієнції з королем. Людомир погодився. Це були Тамір і його дружина Мірана. Вони не просили захисту й не вимагали привілеїв. Вони просто сказали правду: війну вважають безглуздою. Кров — марною. І хочуть перейти на бік Лідвії. Людомир їм повірив.

     Тамір був драконом. Сильним, витривалим, з вражаючою регенерацією. Мірана — магом-віщункою і цілителькою, настільки потужною, що її ім’я вимовляли пошепки. Вони стали правою рукою короля.
Жодне військове зібрання не починалося без них. Жодна стратегія не ухвалювалася без їхнього слова.

     І війна нарешті почала хилитися до перемоги. Аж одного дня сталося немислиме. Тамір і Мірана зникли. Їх шукали всюди — на полі бою, в тилу, у горах, серед союзників і ворогів. Даремно.

     Людомир носив цю втрату мов тягар у грудях. За роки війни Тамір став для нього не просто другом — братом. Вони разом виходили з пасток, прикривали одне одного, стояли пліч-о-пліч там, де шансів вижити майже не було. А Мірана… Вона рятувала сотні життів. І одного разу — витягла з того світу самого короля. Після цього Людомир завдячував їй власним життям. І він їх не вберіг.

      Війна знову завмерла. Обидві сторони були виснажені. Загинули кращі воїни, маги, дракони, істоти й прості люди. Потрібен був новий план. І саме тоді, під час великої військової ради, вони з’явилися. Тамір і Мірана. Без пояснень. Без виправдань. Тамір лише сказав: — Так було треба. І цього Людомирові вистачило. Він був просто щасливий, що вони живі.

     Згодом Тамір попросив аудієнції у Назарія. Він вірив, що ще можна домовитися. Що син здатен достукатися до батька. Вони сиділи за одним столом. І Тамір бачив, як Назарій посміхається — холодно, вбивчо.
— Ви що, тримаєте мене за ідіота? — мовив той. — Я виграю цю війну. Об’єднаю королівства і правитиму. А якщо треба — віддам двох синів заради цієї «благої» справи.

     Тамір більше нічого не чув. У цю мить він остаточно зрозумів: перед ним не батько. Перед ним — монстр. Занурений у думки, він не помітив, як у зал зайшли воїни Назарія.
— А ось і ваш кінець, — з насмішкою сказав король. — Я не граю чесно. Вбити їх! Обох!

    Бій був відчайдушним. Нерівним. І тоді Тамір побачив, як Назарій підняв меч і кинувся на Людомира. Він не думав. Просто став між ними. Закрив короля власним тілом. І, дивлячись у вічі батькові, помер від його руки.

     На обличчі Назарія не було ні тіні каяття. Людомир не вагався жодної секунди — зніс йому голову. Потім, перетворившись на дракона, підхопив тіло Таміра і полетів до замку. Він ніс його до Мірани, сподіваючись на диво. Але по її очах зрозумів усе ще до того, як вона промовила слова. Втратити брата вдруге було нестерпно.

     Мірана віддала всі сили, намагаючись воскресити чоловіка. І коли не змогла — пішла за ним. Лише обов’язок перед королівством утримав Людомира від пітьми. Якби не це — він би не витримав.

      Їх поховали разом, на Драконній горі.

      Після цього війна закінчилася. Мир було укладено.

      Єдиною відрадою для короля стала Дана — та, що знову була поруч. Давала настанови, підтримку й сили жити далі.

     І перегорнувши сторінку, Маша скам’яніла. В її руках книжка здригнулася, а потім тихо випала на підлогу. Серце б’ється шалено, а в голові вирували думки.

— Ні… ні, ні, ні! Цього не може бути! — прокричала вона, відчуваючи, як по обличчю котяться сльози.

    З останньої сторінки на неї дивилися вони — її тато і мама. Такі ж гарні, молоді, як на старих фотографіях, що висіли на стіні її кімнати. Перед очима все знову попливло: і їхні посмішки, і запахи дитинства, і голоси, що давно здавалися забутими. Серце стискалося.

     Вона впала на коліна біля вікна, втративши свідомість на мить. Коли очі знову відкрилися, в голові залишилися лише спогади — мов кадри з іншого життя. Як мама качала її і співала пісеньки перед сном, як тато називав її своїм «скарбом», носив на руках і розповідав про країну, де живуть дракони та ельфи. Все, що раніше здавалося казкою, тепер ожило перед нею, і спогади про це душили її від болю й радості одночасно.

     Вставши, Маша відчула непереборне бажання поділитися відкриттям. Вона знала — тільки Людомир може пояснити всю правду про її батьків. Тільки він може дати відповіді, які вона шукала все життя.

    Вона швидко кинулася до його кабінету, серце стукало у грудях, ніби хотіло прорватися назовні. Але, відчинивши двері, вона застигла. Там стояла Данка, а поруч — Людомир. Його очі були сповнені суму, розпачу і ненависті одночасно. Вони дивилися прямо на неї, мов рентген, пробиваючи наскрізь.