19 глава

    Прокинутися було важче, ніж очікувала. Тіло було розбите, а думки тягнулися вниз, наче важкі ланцюги. Але всередині пульсував вогник рішучості: не можна дозволяти страху керувати собою. Ранкові справи пройшли майже автоматично, і нарешті настав час для книг, які ще раніше принесла.

    Влаштувавшись на широкому підвіконні, поринула у сторінки. Історія збігалася з тим, що розповідав Аркель, але зараз його слова звучали в голові тихим відгомоном — немов відлуння, що ніколи не зникне. Як же скучила за ним. Листи, що він надсилав, гріли серце, але не могли передати його сміх, ту легкість у голосі, коли він дражнив мене, або теплу опору, що я відчувала поруч. Кожне слово у книзі нагадувало про нього, але водночас робило відстань ще гострішою.

    Я провела пальцем по сторінці, уявляючи, як він сидить десь далеко, читає ті самі рядки або думає про мене. Здавалося, що час сповільнився, а серце тяглося до нього через сотні миль, через слова, через пам’ять. Щемкий сум заливав груди, і разом із ним приходила тепла ностальгія — за розмовами, за тим, як він умів робити світ легшим, безтурботним, навіть коли все навколо було складним. Це було не про любов серця до серця, а про ту близькість, що виникає між людьми, які знають один одного наскрізь, які розуміють без слів. Таку, за яку сумуєш, коли вона далеко, і хочеться лише почути його голос або побачити знайомий погляд.

    Раптовий стукіт у двері повернув мене до реальності. Спершу двері відчинилися, а потім король ступив усередину — впевненими, але тихими кроками, що не порушували спокою кімнати. Його усмішка була теплою, а погляд — наповнений турботою, такою, що здавалася невидимою бронею від усіх тривог. Рухи його були природні, невимушені, мовби він завжди тут, у цій кімнаті, і всі мої турботи могли розтанути у його присутності.

— Доброго ранку, — промовив він легко, посміхаючись. — Як ти сьогодні?

— Відмінно, — відповіла, намагаючись приховати сум, який все ще сидів у грудях. — А ти? Як поїздка?

— Все добре. — Його погляд ненадовго затримався на мені, немов перевіряючи, чи правда «відмінно». — Сьогодні хочу трохи прогулятися з тобою, позайматися магією і… розім’яти крила твоїй драконниці. Вона вже на зв’язку?

— Відчуваю її. Вона радіє, — посміхнулася, і на мить смуток відійшов на задній план. — Мабуть, так само радіє, як я, коли бачу тебе.

Він підняв одну брову, ледь помітно посміхаючись.

— Добре. Тоді снідаємо, — сказав він, піднімаючи брову з легкою іронією. — А книги… вони потерплять. Часом магія важливіша за знання.

— Тільки не переборщіть, — пожартувала, — інакше драконниця захоче вести нас на прогулянку вдвічі далі, ніж планував.

— Вона знає, хто головний, — засміявся він. — Але добре, спробуємо вгамувати її ентузіазм.

     Наші погляди зустрілися, і між нами виникла легка гра — тепло, сміх і невидимі нитки довіри, які з кожним словом робили день трохи світлішим.

     Після сніданкуми  вирушили в ліс. Сонце тільки починало пробиватися крізь листя, і ранковий запах вологи, хвої та свіжої землі огортав усе навколо. На невеликій галявині руки потягнулися вперед, відчуваючи, як магія тече крізь пальці, немов легкий вітер. Кожен рух думки відгукувався у землі, у кущах, що повільно спліталися у нові форми.

— Концентруйся, відчувай землю, — тихо промовив Людомир, спостерігаючи за рухами рук. — Думка має стати командою, а не просто бажанням.

    Кілька ліан повільно піднялися, вигинаючись, мов живі змії. Кущі, що ще мить тому були голими, почали покриватися листям, а пелюстки квітів блищали на сонці.

— Ти перевершила всі мої очікування, — сказав він. — Так швидко відчувати магію та розподіляти її правильно… Ти не просто навмання користуєшся силою. Це краще, ніж у тих, хто від народження знає, хто вони.

— Ти мені лестиш, — посміхнулася, хоча щоки трохи горіли від похвали.

     Зробивши крок назад, наступила на корінь власновирощеної ліани й полетіла обличчям вниз, відчуваючи смак землі. Але Людомир вчасно зреагував: рука його спіймала зап’ястя, потягнувши до себе. Через хвилину я вже не відчувала гравітації на власних ногах  бо опинилася на руках у Людомира.

— За тобою потрібен постійний нагляд, — промовив він усміхнено, тримаючи мене міцно. — Інакше ще втрапиш у якусь халепу. Мабуть, доведеться мені одружитися, щоб уберегти від лиха.

— Не загрожуй собі, — відповіла, злегка сміючись. — Я всього лиш людина, яких у вашому королівстві багато.

— Для мене ні, — серйозно відповів він. — Мій дракон, відчувши тебе…

— А ти? — втрутилася. — Дракон — то дракон. Але в першу чергу я живу тут і зараз.

— А ми з драконом — одне ціле. Він відчуває все глибше, ніж здається.

— Давай не поспішати. Моя драконниця теж відчуває багато чого. А ось твоє відношення та почуття…  Одружуватися після тижня знайомства? Сумніваюся. Тому сподіваюся, це був жарт.

— Ні, не жарт. Ти не уявляєш, скільки зусиль доводиться прикладати, аби не поцілувати тебе і не зробити ще більше, — його серйозний погляд поєднувався з легким теплом.

— Тоді відпусти мене. Ти ж обіцяв показати, як давати волю дракону.

    Людомир обережно поставив мене на землю, і ми рушили назад, мовчки. Його погляд, що час від часу скочувався на мене, був трохи незадоволений моїми словами. Я сама відчувала легкий внутрішній сум, але нічого не могла з собою вдіяти — довіра до Людомира була важливою, незважаючи на хвилювання, що точило серце. Ліліанна, моя драконниця, теж відчувала це напруження. Її  серце знало: я можу йому довіряти, він не зробить мені шкоди. Але щось у мене все ще стримувало.

     Врешті, король розповів мені про те, як відпускати дракона за його власним бажанням і як повертати його під контроль, коли це необхідно. Я слухала уважно, відчуваючи тепло його голосу, і в душі зростав спокій. Одразу ж після його слів я  спробувала випустити Ліліанну і в мене вийшло, без жодно дискомфорту для тіла.