18 глава

     Прокинулася сповнена сили. Дивно — після всього, що сталося, страх мав би сковувати навіть подих. Але життя залишилося. І саме це водночас лякало й надавало рішучості.

     Той випадок став холодним нагадуванням: «потім» може не настати. Життя або є — або зникає без попередження. І коли воно так близько торкається краю, починаєш цінувати навіть дрібниці. Ранкове світло. Тепло ковдри. Власний подих.Тож сьогодні час марнувати не можна. Навчання. Якщо в цьому світі існує магія, вона не може бути лише зброєю в руках інших. Має бути й захист. Щось, що дозволить стояти на ногах, а не чекати, доки хтось вирішить долю замість. Безпорадність більше не варіант. Після Данки — тим паче. І ще — хотілося почути новини від Глаші. Її побачення з садівником було дивним промінцем нормальності серед усієї цієї темряви. Ніби світ уперто нагадував: він не складається лише з загроз.

     У ванні довго стояла під водою, ніби змиваючи залишки страху. Вода стікала по шкірі, а разом із нею — напруга, що накопичилася за останні дні. Думки впорядковувалися, ставали чіткішими. Коли вийшла, побачила Глашу біля дверей — вона явно вагалася, заходити чи ні. Не давши їй оговтатися, підхопила під руку й потягла до ліжка.

— Так, — усмішка вирвалася сама. — Тепер без втеч. Розповідай. Як пройшла зустріч? І без скорочень —я чекаю подробиць.

— Міледі… — Глаша зніяковіло сіла на край ліжка. — Та там і розповідати особливо нічого…

— Ага, — скептично протягнула. — Саме з таким виглядом зазвичай «нічого» й відбувається.

Дівчина почервоніла.

— Ми… гуляли, — несміливо почала. — В саду. Потім вийшли за мури, де видно все місто. Дивилися на зірки… Він показував сузір’я, розповідав історії. Він стільки всього знає… — голос став тихішим. — І слухає. Справді слухає.

— Це вже небезпечно, — не стримала жарту. — Освічений і уважний чоловік.

— Міледі… — вона зніяковіло усміхнулася. — А ще він такий… такий… — Глаша замовкла, підбираючи слова, потім зітхнула. — Поруч із ним спокійно. Ніби світ не такий страшний.

— О, — м’яко. — Це вже серйозно.

— Мені здається, я закохалася…

«Здається» — смішне слово, коли все видно з першого погляду. Очі сяють, руки тремтять, голос плутається.

— А щось було? — обережно, але з усмішкою запитала.

— Ну що Ви, міледі… — погляд одразу впав у підлогу. — Лише поцілунок.

— Лише, — повторила зі значенням.

— Але… — швидко додала вона, — він був дуже обережний. Нічого не дозволив зайвого. Сказав, що не хоче злякати.

— Розумний хлопець, — кивнула. 

Усмішка стала м’якшою. Така щира, така жива. Хотілося, щоб у Глаші було більше світла, ніж темряви.

— Добре, — підвелася. — Допоможеш переодягнутися й зробиш щось із волоссям. Підемо снідати — інакше мій живіт оголосить відкритий бунт проти королівського режиму.

— Тоді треба поспішати, — засміялася вона.

     Червона сукня до підлоги з чорним мереживом виглядала ніби святково. Глаша зібрала волосся в мушлю, залишивши спереду два пасма. Незвично. Зазвичай, я ношу розпущене або хвіст. Але цього разу… личило. Ніби разом із зачіскою з’явилася інша версія мене — не лише вразлива, а й сильніша. Та, що готова вчитися. Захищатися. Жити.

    У залі одразу впав у вічі Людомир. Він снідав і читав, зосереджений настільки, ніби весь світ звузився до кількох рядків у книзі. Навіть рухи були стримані — звичка людини, яка завжди тримає контроль.

— Доброго ранку, — сказала я. — Щось настільки захопливе, що навіть сніданок відходить на другий план?

    Він підвів погляд, затримавши його трохи довше, ніж вимагала проста ввічливість, і відклав книгу.

— І Вам доброго, — спокійно відповів. — Але чому Ви вже на ногах? Учора ледь не змусили мене повірити, що спокій у цьому замку — розкіш.

— О, — кутики губ ледь здригнулися. — Якщо залишатися в ліжку після кожної небезпеки, доведеться там оселитися назавжди.

— Аргумент сильний, — визнав він. — Але необачний.

— Зате чесний, — відгукнулася майже весело. — До того ж самопочуття чудове. Тож краще скажіть: чи будуть сьогодні ті самі заняття, якими Ви мене так заінтригували?

Людомир зітхнув, уже не так стримано. У цьому зітханні було більше, ніж просто втома.

— Із задоволенням зайнявся б цим особисто, — сказав повільніше, — але сьогодні мушу від’їхати у державних справах. Королівство, на жаль, не вміє ставити справи на паузу.

— Як незручно, — іронічно. — А я вже уявила Вас у ролі суворого наставника з магії.

— Повірте, — в очах майнула ледь помітна усмішка, — ця роль мені знайома. І не всі її пережили без наслідків.

— Тепер я ще більше шкодую, що Ви їдете, — прозвучало тихо, але зі значенням.

Він на мить замовк, ніби зважував слова.

— Біля Вашої кімнати буде охорона, — продовжив уже серйозніше. — У бібліотеці я залишив фоліанти. Почніть із них. А ввечері прийде Онуфрій.

— Той самий, що бачить магічні потоки?

— Саме він. Зможе визначити, до якої магії є схильність. Декілька напрямків уже проявлялися, але… — він зробив паузу. — Маю підозру, що це не все.

— Ви вмієте заінтригувати, — тихо.

— Я просто звик бути обережним, — відповів майже м’яко. — Особливо, коли маю справу з чимось… нестандартним.

— Тоді постараюся не розчарувати, — ледь помітна усмішка.

— Не раджу навіть намагатися, — сказав він, підводячись. — Фоліанти — на столі. І… — затримався ще на мить. — Гарного і продуктивного дня. Без пригод. Хоча б до мого повернення.

— Обіцяти не буду, — відгукнулася чесно.

     Він тихо хмикнув і вийшов із зали, залишивши по собі відчуття незавершеної розмови — і передчуття, що цей день буде зовсім не таким спокійним, як радили слова.

    Чай так і залишився недопитим — ноги самі понесли до бібліотеки. Ніби хтось покликав. Глибоке крісло прийняло тіло, важкий фоліант ліг на коліна, а запах старого паперу й пилу остаточно вимкнув реальність.