17 Глава

Людомир

    Сиджу за паперами. Їх надто багато — накази, звіти, прохання, печатки. Слова лягають рівно, рядок за рядком, але сенс ковзає повз. Королівство не чекає. Воно звикло, що я тримаю його на плечах, навіть коли всередині тріщить по швах. Рука машинально ставить підпис, а думки знову й знову повертаються не до справ. До неї. До моєї маленької — тієї, що вміє мовчати так, ніби в цьому мовчанні більше правди, ніж у будь-яких промовах.

     Учора ввечері я не зробив того, що мав. Не тому, що не розумів, як правильно. Я розумів. Але знати — не завжди означає мати силу діяти. Я обрав легший шлях: промовчати, перечекати, сховатися за обіцянкою, даною колись у слабкості. І тепер це мовчання болить сильніше за крик, бо з нього не знімаєш відповідальності.

    Я відклав справи й пішов до альтанки, ніби тікаючи — не від обов’язків, а від власних думок. Коли побачив Машу, серце вдарилося об груди так, ніби нагадувало: живий. Вона була там — справжня, тепла, жива. Протягнулася до мене першою, без докорів, без запитань. Поцілунок застав зненацька. Я на мить завмер — і одразу відповів. Її губи були солодкими, але не легковажними. В них була довіра. Така, яку не беруть — її або заслуговують, або втрачають.

    Ми сиділи обійнявшись. Без слів. І в тій тиші мені на мить здалося, що цього достатньо. Що можна сховатися тут, між теплом її плеча й власним диханням, і не вирішувати нічого просто зараз.

    Але відкладений вибір ніколи не зникає. Він лише чекає. Сцена з Данкою спливла перед очима різко й болісно. Я бачив усе. Страх Глаші — тихий, безпорадний. Погляд Маші — не злий, не звинувачувальний, а важкий, мов крапка в кінці речення. І я знову нічого не зробив. Я переконав себе, що так безпечніше. Сказав собі, що мовчання — це захист. Насправді ж це була зручність.

     Я зрадив — не дією, а бездіяльністю. І саме такі зради залишають найглибші сліди, бо їх важко виправдати навіть собі. Маша це побачила. Не в словах — у моїй нерухомості.

     Коли вона відмовилася від вечері й піднялася з Глашею до кімнати, апетит зник і в мене. Я сидів за столом, дивлячись у порожню тарілку, і раптом зрозумів: іноді втрата починається не з відходу, а з того, що ти дозволяєш комусь залишитися на самоті. Саме в цю мить з’явилася Дана.

— Мирику, — протягнула вона солодко, майже лагідно, — давай повечеряємо разом. Мені самій буде сумно.

    Її голос був надто м’яким. Такими стають, коли хочуть не запросити — затягнути. У мене затремтіли руки. Не від страху. Від злості, що нарешті знайшла вихід. Я різко підвівся. Стілець грюкнув об підлогу, але мені було байдуже. Стиснув її лікоть так, що вона мимоволі здригнулася — і все ж не відсмикнула руку.

— Чого ти хочеш, Данко? — тихо, крізь зуби спитав я.

    Вона підняла на мене очі. В них не було ні каяття, ні сорому. Лише цікавість. Хижий інтерес людини, яка звикла брати.

— Тебе, — сказала просто. — Завжди тебе.

Я усміхнувся. Без тепла.

— Ти плутаєш бажання з правом, — холодно відповів я. — Першого в тебе забагато. Другого — ніколи не було.

Її губи здригнулися, але вона все ще намагалася втримати маску.

— Ти ж знаєш, я заради тебе…

— Досить, — перебив я різко. — Більше не прикривай свої вчинки моїм ім’ям.

Я нахилився ближче, так, щоб вона чула кожне слово.

— Це востаннє, коли я заплющую очі. Ще раз — і я забуду про всі обіцянки. Про минуле. Про страхи. Про жалість.

Вона поблідла.

— Завтра, — сказав я рівно, — ти повертаєшся до свого будинку.
Цей замок для тебе зачинений. І якщо я ще раз дізнаюся, що ти наблизилася до нього без мого дозволу — наслідки будуть остаточні.

    Відпустив її.Вона відступила на крок. Уперше — по-справжньому.І саме в ту мить зрозумів: я мав сказати це раніше. Набагато раніше.

    Я сидів у кабінеті, зарившись у папери, але вони були мертвими. Накази, звіти, цифри — усе втратило сенс. Королівство могло почекати. У голові були лише медові губи Маші й той погляд, яким вона подивилася на мене, ніби я раптом опинився по інший бік. Не ворог. Гірше — байдужий. Цей погляд різав сильніше за будь-який докір. Бо в ньому було розуміння. І розчарування. Я знав цей погляд. Він з’являється не тоді, коли тебе ненавидять — а коли перестають чекати. І тоді влетіла Глаша.

— Мілорде… — голос у неї тремтів. — Данка… я боюся за міледі Марію.

     Світ звузився до одного слова — боюся. Не Данка. Не магія. Не змови. Боюся — це коли ще не пізно. Але майже.

     Я біг.
     Не як король. Не як воїн. Як людина, яка запізнюється до власної помилки. Сходи зливалися в суцільну темряву, коридори стискалися, повітря різало легені. У голові билося одне: якщо з нею щось…
Я навіть не дозволив собі завершити цю думку.

     Двері розчинилися — і я побачив пекло.

     Чорна магія обвивала Данку, мов жива істота — жадібна, хижа. Вона пульсувала, дихала, насолоджувалася. А Маша… Вона падала.

    Тихо.
    Без крику.
    Наче світ уже почав її відпускати.

    Я встиг. Лише тому, що доля ще не втомилася з мене знущатися.

— Знахаря! Онуфрія! Негайно!

    Вона була легкою. Ненормально легкою. Такою стають не живі — ті, кого вже починає забирати щось інше.

— Маленька моя… — слова рвали горло. — Ти чуєш мене? Тільки живи… будь ласка…

     Я хотів рознести замок. Розбити стіни. Спалити камінь. Стерти це місце з лиця землі. За те, що тут вона впала. За те, що я допустив. За те, що мовчав тоді, коли мав стати між.

    Данку забрали одразу. Без криків. Без сцен. Я навіть не дивився на неї.

— До темниці, — сказав спокійно, навіть не повертаючи голови. І в цьому спокої було більше загрози, ніж у будь-якому крику. — З нею я розберуся потім.

     Хай молиться. Всім богам, яких знає. І тим, про яких навіть не чула. Бо якщо Маша не виживе —
вона молитиме не про прощення. Про смерть.