16 глава

    Бібліотека тут була просто неймовірна.
    Величезні книги, старі фоліанти з потертою шкірою, деякі — з металевими застібками, інші — з тисненням, яке вже давно стерлося від часу й рук. Десять високих стелажів тягнулися аж до стелі, і я мимоволі подумала: якщо одна книга впаде згори — це буде не просто удар, а повноцінний вирок.

    Збоку стояв круглий стіл, важкий, з темного дерева, а по обидва боки — два темно-зелені крісла, глибокі, такі, в які хочеться сісти й зникнути з цього світу хоча б на кілька годин. На столі — скляний шар для світла, що тихо світився зсередини, ніби в ньому жила маленька зірка.

— Так… з чого ж почати? — пробурмотіла собі під ніс.
Напевно, з історії. Вона завжди все розкладає по поличках. Навіть тоді, коли теперішнє здається надто дивним.

   Вибравши кілька книжок, я вже рушила до виходу, але живіт зрадницьки заурчав. Ага. Вечерю ж я пропустила. Через ту… курку.За книгами звикла сидіти з чаєм і чимось солодким. А Глаші немає. Доведеться самій шукати кухню й розбиратися, що тут і як.

   Книги занесла до своєї кімнати, акуратно склала на столі, а потім пішла шукати кухню.
Проходячи повз вітальню, мимоволі зупинилася. Люстра. Величезна, багатоярусна, з сотнями кришталевих підвісок. Я навіть уявити не могла, скільки часу й терпіння потрібно, щоб її помити. Хоча… може, тут навіть пил зачарований. Треба буде запитати у Глаші. Цікаво, як вона там. Коли повернеться — розпитаю все до дрібниць. І, звісно ж, я не була б собою, якби не вдарилася ногою об ніжку дивану.
Прошипіла щось не надто шляхетне, але шлях таки продовжила.

    Кухню все ж знайшла. Шкутильгаючи, почала роздивлятися навколо: полиці, полиці, ще полиці, великий стіл посередині й старовинна піч. Стільки полиць… Як тут знайти чай? І тут до кухні зайшла жінка років шістдесяти.

— Ой… А хто це тут у нас? — здивовано, але без тіні ворожості спитала вона.

    Вона була в червоній сукні, поверх — білий фартух, на голові — червона хустка, з-під якої звисала сива коса. Обличчя округле, карі очі, зморшки — але такі теплі, що серце одразу відпустило. Усміхалася вона так лагідно, що я мимоволі згадала бабусю.

— Вибачте, — сказала. — Я Маша. Трохи зголодніла. Вечеряти апетиту не було, а зараз захотілося чаю. Ви тільки покажіть, де що, я сама собі зроблю.

Вона хмикнула.

— Та знаю я, де твій апетит подівся. Глаша вже забігала. Сідай за стіл. Я тобі чаю зроблю. Ось, тримай пиріжки.

І, не чекаючи відповіді, взялася поратися біля печі.

— Ось що я тобі скажу, дівчинко… Король у нас добрий. Але поруч із ним в’ється та змія — Дана. А він ніби крізь рожеві окуляри на неї дивиться. Не хоче бачити, хто вона насправді. Кажуть, багато людей зі світу білого зжила. Чорна магія в ній є. А ще — ніби має справи з сусіднім королівством.

Вона поставила переді мною філіжанку з ароматним м’ятним чаєм.

— Будь обережна. Бачу, ти добра. Але доброта без розуму — швидка здобич.

Я мовчки кивнула.

— Їж. А я піду, година вже пізня.

    Вона вийшла, а я допила чай і повернулася до кімнати. Вирішила переодягнутися в нічну сорочку, а вже потім вмоститися з книгою. Коли вийшла з гардеробної — всередині різко похололо. Не від протягу.
У моєму кріслі сиділа Данка. Нога на ногу, спина розслаблена, рухи повільні й упевнені. У руках — моя книга. Вона гортала сторінки так, як гортають власні речі: без поспіху, без дозволу, без сумнівів.

— Любиш читати? — підняла на мене погляд, не припиняючи перегортати сторінку.

— Люблю, — відповіла рівно. — А ще люблю, коли до мене приходять із запрошенням.

Кутики її губ сіпнулися. Усмішка була крива, холодна.

— А мені байдуже, що ти любиш. Цей палац — мій. Я тут господиня.
Вона зробила паузу, наче смакувала наступні слова.
— А ти — ніхто. Сирітка, яку тимчасово пустили погрітися.

    Я дивилася на неї мовчки. Усередині не піднімалася буря — навпаки, було дивно тихо. Саме в цій тиші щось остаточно клацнуло, стало на місце.

— Цікаво, — спокійно промовила я, — а король знає, що ти тут господиня?
Чи це ще одна роль, яку ти сама собі вигадала?

    Вона повільно встала. Книга впала на крісло, ніби стала більше нецікавою. Данка підійшла ближче — надто близько. Я відчула її запах: різкий, важкий, не схожий ні на квіти, ні на парфуми.

— Тебе попереджали, — прошипіла вона, — що дорогу мені краще не переходити?

— Тепер розумію, — зітхнула я, дивлячись їй просто в очі. —Чому ти на жабу схожа. Мушками харчуєшся? —Я трохи нахилила голову.— Обережніше. Ще трохи — й квакати почнеш.

     Її обличчя перекосилося. Злість була такою сильною, що, здавалося, повітря навколо неї потемнішало. За мить вона вже була поруч. Її пальці зімкнулися на моїй шиї — холодні, жорсткі. Дивно, але страху не було. Лише ясність. Чітке розуміння: ось вона — межа.

— Я ж тебе попереджала… — прошепотіла Данка.

     Вона нахилилася ближче, щось зашепотіла — слова були нерозбірливі, але кожен звук різав слух. Іншою рукою торкнулася мене. Тіло прошив біль — різкий, сліпучий, ніби крізь мене пропустили розряд блискавки. Світ поплив. Ноги підкосилися. Останнє, що я відчула, — сильні руки, які підхопили мене, не давши впасти. А потім усе зникло.

     Темрява прийшла не одразу. Вона підкрадалася повільно, обволікала, мов густа смола. Я намагалася рухатися, але кожен рух забирав останні крихти сил. Вона тягнула вниз. Глибше. Туди, де не було ні болю, ні голосів — нічого. Я боролася. Спочатку злісно, потім вперто, а далі — просто з обов’язку перед собою. Та сили танули. Думки плуталися. І тоді я побачила світло. Яскраве. Сліпуче. Воно обіцяло кінець болю. Спокій. Забуття.

— Згадай, — пролунав мамин голос.

      Я тягнулася до світла, майже плазувала до нього, але раптом у голові спливли її слова — давні, напівзабуті:

Світло може палити, доню. А темрява — берегти.