15 глава

     Напевно, вже близько години я сиділа в альтанці й намагалася зв’язатися зі своєю драконницею. Говорила подумки, кликала, навіть намагалася просто мовчати й слухати — раптом відгукнеться. Але у відповідь — порожнеча. Ні тепла, ні образів, ні страху. Нічого. Тривога повільно, але вперто осідала всередині.

     Саме тоді боковим зором помітила рух. До альтанки йшов Людомир. Спокійно, без поспіху, ніби час тут підлаштовувався під його крок. Волосся розпущене, погляд ясний, усмішка легка — не королівська, людська.

— Схоже, у королівстві все добре, — мовила я, не підводячись. — Ви виглядаєте… задоволеним.

— Скоріше зібраним, — відповів він. — А це рідкісніший стан, ніж щастя. І Машо, давай на «ти». Мені важливо, щоб між нами не було зайвих стін.

— Добре, — кивнула. — Але це не скасовує питання: чому .ти такий спокійний?

— Бо знаю, що не все під контролем. І це нормально, — сів навпроти. — А ти чому тут сама?

— Глашу відправила допомогти садівнику. Він, здається, загруз у своїй роботі… — я кивнула в бік клумб, де між зелені виднілися дві постаті й чувся сміх.

Людомир уважно придивився.

— Отже, це воно, — усміхнувся. — Кохання.

— Ти так говориш, ніби це щось неминуче.

— Бо так і є. Його не можна наказати, заборонити чи відкласти. Воно просто стається.

— А потім болить, — додала я сухо.

Він перевів погляд на мене.

— Ти говориш так, ніби вже знаєш, чим усе закінчується.

— Я бачила, як закінчується, — знизала плечима. — Не з собою. З іншими. Занадто часто.

— Але ж це не означає, що кінець завжди один і той самий.

— Ти віриш у винятки?

— Я вірю в людей, — спокійно відповів він. — І в те, що досвід не має перетворюватися на вирок.

Я мовчала.

— Ти захищаєшся, — продовжив він м’якше. — Не від мене. Від повторення болю.

— Можливо, — не стала заперечувати. — Коли бачиш, як зрада стає звичкою, починаєш берегти себе.

— Але якщо дивитися лише на колючки, можна пройти повз квітку, — сказав він. — Не всі рослини однакові. Є ті, що захищаються, бо інакше не вижили б. А є ті, що просто цвітуть, навіть знаючи, що їх можуть зірвати.

— Красиві слова, — гірко всміхнулася я.

— Не красиві. Чесні, — він трохи нахилився вперед. — Ти не зобов’язана довіряти. Але й не зобов’язана все життя чекати удару.

Я повільно видихнула.

— Можливо, ти правий. Просто… я не вмію інакше. Ще.

Він не поспішав відповідати.

— А тепер скажи, — змінив тему, але дуже обережно, — ти вже пробувала говорити зі своєю драконницею?

— Так. І не раз. Але вона мовчить.

— Бо ви ще не чуєте одна одну, — пояснив він. — Зв’язок між драконом і вершником не народжується наказом. Його не можна змусити.

— А якщо він не з’явиться?

— З’явиться, — упевнено сказав. — Просто зараз вона ще росте. Набирається сили. А ти — терпіння.

— Я не дуже терпляча.

— Зате уважна, — усміхнувся він. — А це важливіше.

Я підняла на нього очі. Він був надто близько. Не фізично — інакше. Спокійний, зосереджений, ніби бачив мене глибше, ніж я дозволяла будь-кому.

— Ти не боїшся? — запитала раптом.

— Чого саме?

— Мене. Моєї сили. Моєї невизначеності.

Він не відвів погляду.

— Боюся лише одного, — тихо відповів. — Пропустити момент, коли варто було зробити крок назустріч.

Між нами запала тиша. Але не порожня — наповнена. І тоді сталося те, що не потребувало рішень. Не було імпульсу, не було «треба». Було лише відчуття — правильності. Він нахилився, і я не відступила. Поцілунок вийшов глибоким, неспішним, таким, у якому не беруть — дозволяють.

Ми цілувалися, доки не закінчилося повітря, але не хотілося переривати. Потім обійнялися й мовчки дивилися на обрій.

— Як думаєш, є шанс знайти моїх батьків? — тихо запитала я. — Дізнатися, хто вони… чому мене залишили?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Але ми з тобою зробимо все, щоб дізнатися правду.

Від цих слів по шкірі пробігли мурашки.

   Сонце вже ховалося за горизонт, коли нас покликали на вечерю. Кілька годин промайнули несподівано швидко.

Я повернулася до кімнати, щоб перевдягтися. Глаша сяяла.

— Давай, розповідай, — усміхнулася я.

— Деміан запросив мене прогулятися, — сором’язливо прошепотіла вона.

— І?

— Я сказала, що не знаю… раптом вам щось буде потрібно.

— Йди. Я впораюся.

    Вона підстрибнула й вибігла. Дитина ще.

    Я вже була біля дверей, коли знизу почувся ґвалт. Кричала Данка. Спускаючись, побачила сцену: Данка стояла біля виходу — холодна, з ображеним обличчям. Глаша лежала на підлозі, притискаючи руку до щоки, переляканими очима дивлячись на неї.

— Що сталося? — запитала , опускаючись поруч із дівчиною.

Підійшов і король.

— Я з дороги, втомлена! — почала Данка. — Наказала підготувати ванну, а ця погань відмовила мені, кажучи, що в неї справи. Що це за справи важливіші за мене?!

— Це я відправила Глашу у важливій справі, — спокійно відповіла.

— Хто ти така, щоб наказувати моїй прислузі?!

    Король втрутився не одразу. Спершу він зупинився за крок від нас, повільно окинув поглядом ситуацію — Данку, що стояла випрямившись, наче вже виграла бій, і Глашу, згорблену на підлозі, з притиснутою до щоки долонею. Його обличчя залишалося спокійним. Надто спокійним.

— Дано, — нарешті промовив він рівно, без підвищення голосу. — Я ж сказав тобі повертатися до свого будинку. І Глаша тепер прислужує Маші.

    Слова були правильні. Тон — королівський. Але в них не було головного — гніву. Ані тіні обурення. Ніби те, що сталося, було… дрібницею. Неприємною, але не вартою емоцій. Я це відчула одразу — і всередині щось неприємно стиснулося.

    Данка різко зітхнула, зробивши крок уперед. Її плечі опустилися, голос став м’якшим, майже втомленим.