14 глава

    Кімната була простора. Напевне, як уся наша з бабусею квартира — разом із кухнею, коридором і тим вузеньким балкончиком, де влітку сушилася білизна. Світла, наповнена повітрям і тишею. Не порожня — спокійна. Такою, що не тисне, а дозволяє дихати.

    Стіни — у біло-бежевих тонах із тонким золотим орнаментом. Не кричущим, не показним, а стриманим, ніби хтось знав міру й не намагався довести власну велич за рахунок позолоти. Я це оцінила. Надмірна розкіш завжди викликала втому.

    Величезне вікно займало майже всю стіну. Підійшовши ближче, побачила знайомий краєвид — альтанку, клумби, акуратно підстрижені кущі. Усе виглядало так, ніби тут ніколи не було безладу. Або його просто не дозволяли помічати.

     Поруч із вікном стояло трюмо. Не просто меблі — справжній маленький світ. На ньому — баночки, флакони, шкатулки. Обережно відкрила одну. Повітря миттєво наповнив цитрусовий аромат із нотками хвої — свіжий, чистий, ніби прогулянка в лісі після дощу. Інша баночка виявилася солодко-квітковою, трохи надто — з тих ароматів, які або любиш, або терпиш мовчки. Закривши їх, відкрила шкатулку. Усередині — шпильки, затискачі, різні дрібнички для волосся. В іншій — прикраси. Гарні, але без зайвого блиску. Той, хто це підбирав, мав смак, — відзначила подумки.

     Погляд сам собою ковзнув далі — до ліжка. Широке, дерев’яне, масивне. Не крихке, не витончене, а надійне. Таке, яке не скрипить від кожного руху й не змушує боятися, що розвалиться під тобою разом із усіма думками. Зовсім не схоже на те, що було в Овкині. Більше нагадувало звичайне ліжко, тільки створене для людей, які цінують сон. Зі стелі над ним звисав білий балдахін, легкий, майже невагомий. Сівши, відчула мʼякість і свіжість — таку, що тіло одразу згадало, що воно втомилося. Дуже. Хотілося просто лягти, накритися й не думати ні про драконів, ні про королів, ні про власне майбутнє.

    У кімнаті було ще двоє дверей. Одні вели до ванної кімнати. Посередині — велика ванна, глибока, з гладкими краями. Але жодного крана.

Бідні служниці, — майнула думка. — Поки нанесеш стільки води, можна і справді не дожити до купання.

    Біля ванни стояли різнокольорові баночки. Акуратно розставлені, наче хтось добре знав, у якій послідовності ними користуються. Напевне, для догляду за тілом. І, скоріше за все, не дешеві.

    За іншими дверима виявилася гардеробна. Багато вбрання, різні тканини, кольори, фасони. Надто багато для людини, яка щойно приїхала.

Можливо, він привів мене не в ту кімнату? — подумала.
    Відчуття було дивне — ніби тут уже хтось жив. Не довго, але достатньо, щоб простір звик до присутності.

— Ну як, оглянула кімнату?

    Обертання показало короля в дверях. Уже переодягнений. Чорні штани, чорна сорочка, два верхні ґудзики розстебнуті. Надто розстебнуті для мого спокою. І думки одразу попливли не туди. Мимоволі прикусила губу й тут же подумки дала собі ляпаса.
Зберися, Маріє. Це не час і не місце.

— А це точно моя кімната? — запитала, щоб зайняти рот словами, а не фантазіями. — Тут… дуже багато всього.

— Так. Усе твоє. Якщо щось не подобається — скажи мені або служниці. Замовимо інше.

    Стало ніяково. Ніколи не дозволяла іншим купувати щось для себе. Навіть коли пропонували пригостити — відмовлялася. Не хотіла бути зобов’язаною. А тут… прикраси, вбрання, запахи.

— Мені незручно користуватися… — почала, але він підійшов ближче й не дав договорити.

— Це найменше, що я можу зробити для тебе.

    Його рука ковзнула по волоссю. Повільно, майже невагомо. Від цього жесту по шкірі побігли мурашки, і знала — він це відчув.

— Скажи… навіщо ти мене сюди привіз?

— А ти сама не розумієш? — відповів питанням.

   Усе відбувалося так швидко, що розум не встигав за подіями. Частина хотіла почути гучні слова, красиві обіцянки. Інша — надто навчена життям, щоб їм одразу повірити. У нього були жінки. Була Данка. І як би не хотілося знецінити її в думках — вона гарна. І вони проводили ночі разом.
А що, якщо я гірша? Не така… не звідси… не з цього світу. Ком у горлі стиснув боляче. Відвернулася до вікна, щоб не видати себе.

— Я не розумію, — тихо. — Мені здається, я взагалі нічого не розумію.

— Іноді достатньо просто відчувати, — відповів спокійно. — Дозволити собі відчувати.

Я не була готова. Не зараз.

— Коли ми почнемо навчання?

— Спочатку відпочинь. Якщо щось потрібно — скажи Глаші. Це твоя служниця.

      Він кивнув у бік дверей. Там стояла невисока, щупленька дівчина з опущеними очима. Пальці її нервово перебирали край сукні.

— Мені потрібно зайнятися справами. А потім, якщо ти не проти, повечеряємо разом. Глаша все тобі покаже. Навчання почнемо завтра.

    Він поцілував у верхівку голови й пішов.

    Ще кілька секунд спостерігала за ним, а потім повернулася до дівчини.

— Глашо, я Маша. Скажи, будь ласка, як тут можна прийняти ванну?

— Я зараз усе зроблю! — і вона рушила до дверей.

— Ні, стій.

Вона завмерла, дивлячись так, ніби чекала вироку.

— Не бійся мене. Я не скривджу. Просто покажи, як тут усе працює. Звикла доглядати за собою сама.

     Глаша махнула рукою — і ми пішли. Виявилося, замок був зачарований. Тепло, світло, вода — усе залежало від сильного емоційного позиву. Підійшовши до ванни й подумавши, що вона має наповнитися, вода лилася, ніби нізвідки, без кранів і труб, поступово, м’яким потоком, плавно з’єднуючи спокій і тепло.

    Температуру, якщо потрібно, можна було відрегулювати думкою. Так само світло і тепло в кімнаті реагували на настрій. Глаша показала, де яка баночка і для чого, де рушники.

    Занурившись у ванну, сипнула речовину, схожу на морську сіль. Вона зашипіла, розчиняючись, і повітря наповнив аромат лісових ягід. Вода була теплою, ніжною, бульбашки танцювали на шкірі, а пальці на руках і ногах обм’якли. Тіло віддало важкість, розпустило думки, відчуваючи блаженство. Довго лежала, насолоджуючись рідкісною розкішшю спокою.