13 глава

     Карета глухо погойдувалася на нерівній дорозі. Я сиділа біля вікна й дивилася, як світ повільно розгортається переді мною. Ліси змінювалися полями, поля — містами. Тут не існувало сіл — навіть найменші поселення називали містами, ніби сам світ не терпів дрібності. Дерева були дивні. Усі однакові — високі, листяні, схожі на наші дуби. Жодної різниці, жодного хаосу. Наче хтось колись вирішив, що саме так має виглядати ідеальний ліс — і більше нічого не міняв.

     Навпроти сиділа Данка. Світла, охайна, надто правильна. Час від часу вона дивилася у вікно, і я знала — не на пейзажі. Людомир їхав поруч, верхи. Його присутність відчувалася навіть крізь стіни карети, і це її дратувало не менше, ніж мене.

— Скажіть, міледі, — порушила тишу Данка солодким голосом, — а де ви навчалися?

В інституті, — відгукнулося в голові автоматично.

— Ніде, — відповіла спокійно. — Я була відлюдницею.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Воно й видно. Манерам та смаку вас не навчили.

Слова були порожні. Вони не боліли.

— А ви де навчалися? — запитала я.

— Ми з Мириком навчалися в найкращих вчителів князівства, — гордо мовила вона.

     При цьому Данка випрямила спину ще більше, ніби сиділа не в кареті, а на прийомі при дворі. Її пальці з бездоганним манікюром ковзнули по складках сукні, наче вона поправляла щось невидиме, але обов’язково важливе. Підборіддя ледь піднялося — рівно настільки, щоб дати зрозуміти: вона вище, принаймні у власній уяві.

    Я нахилила голову, уважно роздивляючись її обличчя — гладке, спокійне, занадто впевнене у своїй правоті.

— Значить, більшість уроків ви прогулювали.

     На мить вона завмерла. Усмішка смикнулася, але не зникла — лише стала гострішою. Очі звузилися, у погляді блиснуло холодне здивування, ніби її вперше в житті не лише не визнали, а й посміли торкнутися авторитету.

     Данка повільно зітхнула, театрально, з ледь чутним фирканням, і відвела погляд до вікна, демонстративно втративши до мене інтерес. Але її плечі напружилися, а пальці сильніше стиснули край сукні. Я ж просто відвернулася до вікна. Світ за склом був значно чесніший.

     Зовні промайнув чорний кінь. Людомир. Він дивився вперед, але я була впевнена — чув кожне слово. Його плечі ледь здригнулися, ніби він стримував сміх.

     Данка мовчала недовго.

— Ви хоча б читати й писати вмієте? — знову озвалася. — Чи батьки не навчили?

Оце влучило.

— Я з дитинства жила з бабусею, — сказала тихо.

— А-а… — протягнула вона з явним задоволенням. — Сирітка. Мама нагуляла, кинула й утекла.

У грудях щось тріснуло.

— Зупиніть карету! — крикнула.

    Я не чекала, поки вона зупиниться повністю. Трава боляче вдарила по ногах, але я бігла. Просто бігла — в поле, у вітер, у порожнечу. Усередині все пекло. Злість, біль, сором, роки мовчання — усе злилося в одну чорну хвилю. І все сталося миттєво.

     Крик Данки. Чужі голоси. Її слова — різкі, несправедливі, кинуті просто в обличчя. Образа, приниження, зневага — все злилося в одну мить. Серце спалахнуло люттю. Гарячою, сліпою. Такою сильною, що стало важко дихати.

— Досить! — вигукнула я.

     Світ здригнувся. Біль розлився тілом — не різкий, а глибокий, як розлом. Кістки ніби співали, шкіра палала. Я впала на коліна, задихаючись, не розуміючи, що відбувається.

— Маріє! — почувся крик.

    Але я вже не чула. Страх накрив хвилею. Я не могла втриматися на ногах — вони підгиналися, не слухалися. Повітря рвалося в легені, але не приносило полегшення. Хотіла піднятися — не змогла. Хотіла втекти — тіло не корилося. І тоді гнів вирвався назовні. Руки подовжилися, пальці викривилися, перетворюючись на пазурі. За спиною прорвалося щось велике, важке — крила, ще незграбні, болісні, але живі. Я закричала — і мій крик зламався, перетворившись на рик, повний болю й сили.

     Я не знала. Ніколи не здогадувалася. Навіть думки такої не було. Але істина прокинулася в люті. Я лежала на землі, не в змозі підвестися. Лапи тремтіли, не тримали ваги. Крила судомило, я намагалася змахнути ними — марно. Паніка стискала сильніше за біль.

    Спробувала підвестися — і знову впала, здійнявши землю й пил. І тоді відчула її. Не голос. Присутність. Сильну. Давню. Терплячу.

—Я з тобою.

     І тоді я вдихнула — глибоко, як ніколи. Тіло ніби згадало саме. Лапи втримали вагу. Крила повільно розкрилися, слухаючись не страху, а відчуття. Дракон злетів.

     Світ унизу віддалявся, ставав дрібним і неважливим. Вітер ковзав по лусці, не ранив — пестив. У небі з’явився інший чорний дракон. Він не нападав. Просто летів поруч. Крило до крила. Ми кружляли, то наближаючись, то віддаляючись, ніби танцювали. Повітря між нами було наповнене дивною тишею — не порожньою, а живою. Вперше за довгий час відчувала свободу. Справжню. Він повів — і я полетіла за ним.

     Ми робили віражі, падіння і різкі зльоти. Серце калатало, а крила, хоч ще незграбні, слухалися. Кожен ривок, кожен поворот, кожне падіння у вільному падінні давало ейфорію. Я кричала, але рик перетворювався на сміх, на вітер, на пульс неба.

     І тоді попереду з’явився замок. Білий, величний, із синіми дахами, що блищали на сонці. Вежі здіймалися в небо, немов списані з казки. Посередині — широка платформа для приземлення драконів. Ми плавно приземлилися. Дракон поруч перетворився на Людомира, а моя ще міркувала, намагаючись втримати контроль.

—Будь ласка… — благала я подумки. — Мені потрібно навчитися.

    За мить я знову стояла людиною — у тому ж одязі, ніби світ вирішив не ускладнювати.

     Ми стояли на платформі, обтрушуючи пил з крил, серце все ще калатало шалено. Але тепер було спокійно. Свобода залишилася всередині, легка і тепла. Я дивилася на замок, на ставки, клумби і білі альтанки, і відчувала: світ широкий, неймовірний, і тепер я частина його.