12 глава

     Прокинулася повна сили. Не тієї, що дає спокійний сон і лагідні сни, а іншої — живої, неспокійної. Вона пульсувала під шкірою, ворушилася, мов ріка, що прагне прорвати дамбу, чекаючи дозволу прорватися назовні. Хотілося розтиснути пальці й випустити її, відчути, як вона розлітається в світі. Але страх тримав. Бо ніхто не пояснював, чим це може завершитися.

     Голова була повна думок, які скакали, як скажені коні: “Чи справді король забере до палацу? Чи дійсно навчатиме?А що, якщо я не впораюся? А якщо він передумає?” Сила вже давала про себе знати — тиснула зсередини, вимагала уваги, контролю. Сьогодні мала бути відповідь. Сьогодні доведеться вибирати, хоча й серце здавалося розділеним на дрібні шматки: частина хотіла його бачити, частина боялася.

      Вийшла надвір — і серце неприємно стиснулося. Короля не було. Як і екіпажа. Тиша вулиці здавалася глухою, наче все навколо тримало подих. Гіркота підкотила до горла, гірка і непомітна, але жива.

     Ну звісно. Повірила.
Проста людина. Навіщо йому морочитися? Таких, як ти, у нього ціле королівство. Красиві слова, погляди, той поцілунок — і все. Розвернувся та зник, залишивши після себе порожнечу, що стисла груди.

     Десь глибоко намагалася озватися інтуїція, шепотіла: “Не може все бути так просто…” Але її швидко заглушили власні сумніви. Бо світ навколо кричав про інше. Навішав на вуха — і зник.
От же ж…

     Злість накотила хвилею. На нього. На всіх. Але найбільше — на себе. За те, що повірила. За те, що відчувала тепло поруч. За те, що не могла витрусити з пам’яті той поцілунок, який, мабуть, для нього нічого не значив.

     Сила всередині знову рвонула, бажання прорватися ставало невтримним. Очі защипало від напруги, серце калатало швидше.

— Ні, — прошепотіла крізь зуби. — Не здамся.

     Камінь полетів у воду з усієї сили. Розбив поверхню з глухим дзвоном, а хвилі розбіглися по колах, забираючи з собою шматки роздратування. Потім ще один. І ще. З кожним кидком ставало легше. Легше від того, що хоч трохи вдавалося випустити назовні злість, легше від того, що руки і серце нарешті знайшли дію. Здавалося, що річка сама дихає разом із нею, поглинаючи гнів, перетворюючи його на щось нейтральне, майже спокійне. А під шкірою залишалася жива сила, яка не знала меж. Вона хотіла свободи. Вона просилася назовні. І тоді за спиною пролунав голос. Несподіваний, тихий, але точний, немов стріла:

— Хто ж це тебе так розізлив?

     Камінь, який ще тримала в руці, полетів автоматично. Людомир лише відмахнувся від нього, мов від настирливої мошки, і ця легкість у його діях ще сильніше підкреслювала її власну розгубленість.

— Один брехливий король, — вирвалося, різко, гнівно. — І скільки разів казати — не підходь ззаду? Наступного разу буде щось тяжче.

Сіла на берег, не розрахувавши сили, гепнулася боляче і занурила ноги у прохолодну воду. Проточна річка різко освіжила, але саме це освіження наче трохи приборкувало внутрішню бурю.

— Чого припхався? — буркнула, але вже не так гнівно, як раніше.

— Не чого, — спокійно відповів він, сідаючи поруч. — А до кого.

— Блондинку свою загубив? — іронія вирвалася сама собою. Ревнощі — теж.

— Її звати Данка, — сухо.

    І злість повернулася миттєво. Руки самі почали гепати його в плече, серце шалено калатало, а думки бігли, як коні, яких не втихомирити.

— Тоді вали до своєї лохудри! Іди! Я нікуди не поїду! Її вчи! Півень общипаний!

     Слова лилися без фільтра, і з цим лютим виром сил почали з’являтися перші прояви магії. Маленькі світлячки заіскрилися на кінчиках пальців, пощипування йшло вглиб, як розпачлива енергія. Долоня торкнулася землі — й з неї рвонула ліана. Жива. Швидка. За мить — кілька метрів завдовжки.

    Людомир різко обійняв, притиснув спиною до себе. Його теплий дотик, голос, що шепотів у шию:

— Заспокойся. Дихай. Я поруч.

   Сила стихала. Злість відступала. Залишалося інше почуття — гаряче, шалене, непристойно приємне. Губи торкалися ключиць, і з грудей зірвався тихий стогін. І знову — крок назад.

— Не зараз. Не тут.

— Ну звісно, — прошепотіла з іронією. — А то твоя видра побачить.

Він засміявся, але тепер серйозно поглянув у очі:

— Зранку ми були біля кордону. Я повернувся, щоб почути твою відповідь. Бо це, — кивнув на ліану, — лише початок. Тобі потрібно вчитися.
А ще… — погляд став теплим, трохи вразливим. — Я дуже хочу тебе. Але хочу правильно. Коханих кохають не поспішаючи.

— А Данка?

— Була другом. Кілька разів — у ліжку. Це минуле. А ти… — його голос став ще м’якшим. — Ти — майбутнє.

     І вірилося. Можливо, кохання й справді сліпе. Перший пагінець, що пробивається крізь асфальт, що прориває серце за один день. Але у грудях щось боляче стиснулося. Небезпечно красиво сказано. Надто красиво, щоб бути правдою.

— То яка твоя позитивна відповідь?— спитав він після паузи. Голос серйозний, але в погляді танцювали іскри. Ті самі, від яких хотілося або втекти, або зробити крок назустріч.

— Які ми впевнені, — фиркнула, відвертаючись до річки. — Прямо не король, а віщун.

— Я просто звик отримувати відповіді, — спокійно відповів він. — Особливо, коли від них залежить більше, ніж здається.

— І що ж залежить? — не втрималася.

— Ти, — без пафосу. — Твоя безпека. Твоя сила. І… — він ледь усміхнувся, — мій спокій.

— О, то ось у чому справа, — пирхнула. — Королю не спиться.

— Саме так, — не заперечив. — Особливо після того, як одна вперта дівчина ледь не пустила коріння на березі річки.

Я зиркнула на нього сердито, але кутик губ зрадницьки сіпнувся.

— Відмовишся? — спитав уже тихіше.

Слова повисли між нами.

Кілька секунд, що здавалися довшими за всю дорогу до королівства.

— Ні, — видихнула.

Він кивнув, ніби саме це й очікував.