11 глава

Людомир

      Не дивись. Не можна так дивитися.
Ми розмовляємо, а я ловлю себе на тому, що не чую слів. Бачу тільки її губи. Вони рухаються, утворюють звуки — і кожен з них відгукується в мені теплом, що розходиться тілом.

      Моя.
Дракон у мені піднімає голову, ворушиться, ніби щось упізнав.
     Ні. Рано. Я ще не знаю, хто ти. Чому саме ти.

    Я змушую себе дихати рівно. Збираю думки, наче воїн зброю перед боєм. Вона — маг. Вільна. Це спрощує… і водночас ускладнює все.

— Я хочу, щоб ви вирушили з нами до палацу, — кажу спокійно, хоча всередині все стискається.

    Будь поруч, бо якщо зникнеш з поля зору — я зійду з розуму.

Вона відповідає, що подумає. Але очі…
   Очі не брешуть. Вони світяться. Чому? Невже ти відчуваєш те саме?

Вона встає, щоб піти, і в ту мить я розумію — не відпущу так просто. Рука сама тягнеться, стискає її зап’ястя. Я притягую її до себе, відчуваючи, як вона завмирає.

    Моя дівчинка…

Його пальці ковзнули по її щоці, ледь торкаючись, ніби вивчаючи.

    Іди, якщо не хочеш. Зараз. Це твій шанс.

     Марія завмерла. Я дивився, як вона стоїть переді мною, і моє серце шалено калатало. Її дихання — тихе, уривчасте, трохи перебите. Кожен вдих наче проникав у мене, розбурхував і змушував тремтіти. Коли я нахилився, щоб торкнутися її губ, відчув, як вона мимоволі відкрилася назустріч дотику. М’які, теплі, такі крихкі — і водночас такі свої. Я хотів сказати «моя», але промовчав.

     Перший дотик був ніжним, майже несміливим. Її реакція — тихий стогін, легке здригання — розбурхала мене сильніше, ніж я очікував. Кожен рух губ, кожен подих, кожен тремтячий подих грудей — ніби магніт, який тягнув мене ближче. Я відчував, як серце б’ється в унісон з її серцем, як кров біжить швидше, як душа моя відповідає на її енергію.

    Поцілунок поглибився, і я вловив її подихи, від яких стає жарко, від яких дихання плутається. Кожен її видих — як тремтлива обіцянка, кожен рух губ — мов маленький виклик. Я хотів зупинитися, бо відчував, що ось-ось втечу сам у цей порив емоцій. Але не міг. Не міг відірватися. І в той момент я зрозумів, що це не просто бажання. Це щось більше — тонкий зв’язок, що вплетений у нас, у повітря, в дотик.

    Я відсахнувся лише тому, що повинен був. Бо ще трішки — і я б не зміг стримати себе. Мені потрібно було охолонути, упорядкувати думки, але всередині щось ревло і вимагало «моя».

— Я хочу бути для тебе людиною, якій ти зможеш довіряти, — кажу тихо.

І йду, бо ще крок — і я не зупинюся.

   Мені потрібно було втекти — від неї, від себе, від думок, що вже переходили небезпечну межу. Я не мав права зламати те, що ще навіть не народилося. Мене ще ніхто не хвилював так, як Маша. Навіть мій дракон ворухнувся всередині, глухо рикнув: моя.

    Але чому?
   Вона ж не драконниця. Вона — маг. Чи… може, в ній тече й інша кров?

   Ні. Неможливо. Хоча… Потрібно дізнатися, хто вона. Звідки. Хто її батьки. Але згодом. Коли вона довірятиме мені. Коли сама захоче відкритися.

Щоб охолонути, я пішов до річки. Холодна вода трохи остуджує. Я пірнаю, дозволяючи річці забрати надлишок думок.
Маша…
Навіть тут вона зі мною. Виринаю й бачу силует. Серце на мить пришвидшується.
Невже…

— Мирику…я так скучила… — знайомий голос розтинає ніч.

Я стискаю зуби.
   От тільки цього бракувало.

— Данко. — Мій тон холодний. — Що ти тут робиш?

Вона підпливає ближче, вода блищить на її плечах.

— Я не змогла спати. Ти зник. Я хвилювалася.

— Дивно, — різко відповідаю. — Раніше це тобі не заважало.

Вона зупиняється, очі звужуються.

— Ти злишся.

— Так. — Я не приховую. — Ти стежила за мною?

— Я бачила, як ця курка на тебе накинулась, — у голосі з’являється жовч. — А потім ти пішов. Я просто…

— Не смій так про неї говорити, — перебиваю. Голос стає жорстким, майже небезпечним.

Вона здригається, але швидко оговтується й робить крок ближче, торкається мого плеча.

— Я сумувала. Ти ж знаєш, між нами було…

Я відходжу.

— Було. — Пауза. — І закінчилось.

— Через неї? — її губи тремтять. — Ти ж не серйозно?

Я дивлюся просто в очі.

— Я не знаю, що між нами буде. Але знаю, чого не буде.

— Ти ще повернешся, — шепоче вона, з тією небезпечною впевненістю, яку я вже бачив раніше. — Ти завжди повертаєшся.

— Ні, Данко. — Мій голос низький, остаточний. — Цього разу — ні. Повертайся до свого будинку.  

Вона виходить з води, не озираючись.

— Я почекаю, — кидає через плече. — Дракони завжди беруть своє.

Дивлюся їй услід і відчуваю тривогу.
     Ні. Цього разу дракон уже зробив вибір.

     Не довіряю я їй, але мама просила приділяти Данці час. Мама часто їздила по своїх справах разом із Клавдією, а нас залишали разом. Ми росли пліч-о-пліч, навчалися, гралися, ділили таємниці. Данка завжди була поруч у найважчі моменти: коли померли мої батьки, коли світ здавався порожнім і холодним. Вона ельф. Сніжний ельф. Мій друг і товариш по всіх спогадах дитинства.

     Одного разу, на мій день народження, вона прийшла до мене вночі, і ми провели ту ніч разом. Це було невинно й одночасно… близько. Я одразу сказав, що не збираюся одружуватися з нею, що не кохаю. Вона мовчала місяць, не розмовляла зі мною. Я докоряв собі, відчував провину.

     Потім з’явилася Івенна. Це була зовсім інша історія — не кохання, а шалена закоханість, немов виривання з серця. Ми проводили разом усі ночі, сміялися, сперечалися, ділили таємниці. І раптом вона зникла. Без сліду, без листа. Я підняв усю охорону, шукав її скрізь. Данка була поруч, розділяла мій біль, співчувала, підтримувала. Вона переїхала до палацу і я не заперечував — мені подобалася її присутність. Та розвідка доповіла, що саме вона найняла людей, які викрали Івенну і вивезли її до Міралдеї. Сказати, що я був розчарований — нічого не сказати. Я викликав Данку, хотів зрозуміти: «Навіщо? Чому?» Вона лише холодно відповіла: «Просто ти мій!» І з того моменту вся довіра, симпатія, приязнь до неї розтанули, як дим. Залишилася тільки донька маминої подруги, та сама, яку я тепер бачив кожного дня.