10 глава

     Прокинувшись, я вмилася холодною водою, намагаючись змити залишки сну, й знову повернулася до крісла біля вікна. Надворі вже панувала глибока ніч. Повний місяць завис над обрієм, заливаючи двір молочним світлом, і здавалося, що темрява лише умовна — так чітко вимальовувалися дерева, стежки, дахи.

      Я дивилася на зорі, і думки самі повільно пливли кудись углиб, у безмежжя. Можливо, десь на іншій планеті хтось так само сидить у тиші й дивиться в небо, відчуваючи ту саму самотність і дивне єднання зі світом.

     Як там моя Алекса?
     Чи сумує за мною?
     А пацієнти… чи прийшла до тями та дівчинка?

     Серце стиснулося. Моє колишнє життя було так далеко, ніби належало вже не мені. І раптом — дотик. Чиясь рука лягла мені на плече. Я здригнулася й підскочила, різко обертаючись. Серце шалено калатало. І, звісно ж… король. Хто ж іще.

     Він стояв поруч, босоніж, із оголеним торсом. Місячне світло ковзало по його шкірі, підкреслюючи рельєф м’язів. Довге волосся спадало на плечі, одне пасмо вибилося, і він машинально відкинув його назад. Жест був простий — і водночас до біса привабливий. У животі знову закружляли ті самі зрадливі метелики.

— От чому ви постійно підкрадаєтеся ззаду? — зі злістю випалила я. — Якщо в мене станеться серцевий напад, винні будете ви! Хоча… звісно, ви ж король. Що вам життя якоїсь людини. Але знайте — я приходитиму до вас у снах!

— Еротичних? — він ледь усміхнувся, лише куточком губ.

— У кошмарних! — фиркнула я. — І взагалі, чого вам не спиться? Чи, може, у вас тут побачення, а я заважаю? Так от, я нікуди не піду. Ви вже окупували моє ліжко. Кріслом не поступлюся.

— А якщо я скажу, що мене почала гризти совість? — спокійно мовив він. — Що я забрав ліжко в такої гарної дівчини.

— То передайте вашій совісті: смачного.

Він тихо засміявся.

— І зовсім вам мене не шкода? Мені стільки важливих рішень ухвалювати, а я не виспаний. Ще щось не так вирішу, когось ненароком образжу.

— Зовсім не шкода, — відрізала я.

Він обіперся об одвірок і уважно подивився на мене.

— От мені цікаво… що я вам такого зробив, що ви так на мене кидаєтесь? Чи, може, боїтеся, що ваш хлопець приревнує?

— Який хлопець? — я скривилася. — Аркель? Він мені як брат. Не більше. У мене своя дорога, в нього — своя. Хоча тут він мені найрідніший за всіх. А от вам краще подумати про свою… наречену. Розмовляєте зі мною наодинці, серед ночі.

— Вона мені не наречена, — різко відповів він.

І я не знала чому, але від цих слів на душі стало трохи легше.

— А по ній не скажеш. Уже поводиться, ніби королева.

— Вона лише дочка маминої подруги.

     Ми замовкли. Просто дивилися в темряву, слухаючи ніч. Я усвідомлювала: в мені немає неприязні до нього. Навпаки. Він розбурхував те, що я роками зачиняла на замок. Торкався чогось глибшого, ніж просто бажання, змушував серце битися швидше. І це лякало.

      Я намагалася відштовхнути його словами, жартами, різкістю. Хай їде. Хай усе повернеться, як було. Але я знала — як раніше вже не буде. Та й мамині слова знову озвалися в голові: відповіді ти знайдеш у замку.

— Я хочу, щоб ви вирушили з нами до палацу, — порушив тишу він. — У вас є сила. І судячи з того, як швидко ви вилікували хлопця — сила неабияка. Але нею потрібно навчитися керувати. У палаці є фоліанти. І… я міг би вас навчити.

     Він подивився серйозно.

— Без навчання ви можете нашкодити собі або комусь іншому. А я цього не хочу.

     Я не була певна, що саме він не хоче більше — щоб я зашкодила собі чи іншим. Але пропозиція зачепила.

— Як ви збираєтеся мене навчати? — скептично підняла брову. — Я не дракон.

— Я відкрию вам одну таємницю, — тихо сказав він. Голос його став нижчим, серйознішим. — Про неї знають одиниці. Я довіряю...вам.

— Мені? Чому? — слова зірвалися швидше, ніж я встигла їх обдумати.

    Він дивився прямо, не ховаючись.

— Бо бачу по очах, — відповів просто. — Ви не з тих, хто зраджує. Не з тих, хто встромляє ніж у спину, усміхаючись.
     Король зробив паузу.
— Я — дракон. Але в мені тече й магічна кров. Тож я можу вас навчити. Допомогти зрозуміти, до чого схиляється ваша сила. Але за однієї умови: ви служитимете при дворі.

     Його слова лягали важко, мов камінці на дно води. Я відчувала, як щось у мені відгукується — тихо, але наполегливо.

— Я подумаю, — сказала я, хоча відповідь уже давно жила в мені й нетерпляче билася.

    Людомир кивнув, приймаючи це як перемогу не сьогодні, а згодом.

— А зараз ідіть спати, — мовив м’якше. — На окуповане мною ліжко. Не хвилюйтеся, чіплятися не буду. Я ще трохи побуду тут, а потім піду до головнокомандувача. Є речі, які не можуть чекати ранку.

    Усередині боролися втома й дивне небажання йти. Але тіло взяло своє.

— Дякую, — прошепотіла.

    Вже майже дійшла до дверей, коли раптом відчула, як він схопив мене за руку. Рух був різкий — і водночас точний. Я не встигла навіть зойкнути, як опинилася притиснутою до його грудей. Тепло його тіла вдарило хвилею, змусивши збитися з подиху. Його долоня лягла на моє обличчя. Великий палець повільно, ніби вагаючись, провів по губах. Світ навколо звузився до цього дотику.

     Я знала, чого він хоче. І знала, що хочу цього теж.

      Людомир не поспішав. Дивився, ніби давав мені вибір. Мовляв, ще можна відступити.
Але я не рушила. Лише підняла погляд — і потонула в його очах. Тоді він нахилився й поцілував мене. Спершу — ніжно, обережно, мов торкався чогось крихкого. Наче перший дощ після довгої, виснажливої спеки. А потім поцілунок став глибшим. Наполегливішим. У ньому було стримане бажання, роками привчене до контролю. Я відповідала, забуваючи, де я, хто я і ким була до цієї миті. Повітря катастрофічно бракувало. Ноги тремтіли, світ хитався, і якби не його руки — я б уже лежала на холодній траві.