9 глава

   Людомир

     Ну й що це зі мною відбувається? Поруч із цією фурією я поводжуся, мов зелений підліток. Дурень. Король, дракон — і раптом втрачаю самоконтроль. Ще там, біля коней… Чорне, як смола, волосся. Очі — мов два світлячки: дивишся в них і бачиш ласку, ніжність, тепло. Доброту, якої в цьому світі давно бракує. А фігура… Досить одного погляду — і всередині щось клацає.

     Я тоді впіймав себе на дивній думці: захотілося, щоб вона була зі мною. Просто — була. Щоб прокидатися зранку й бачити її обличчя. Щоб її усмішка була першою, а не корона й обов’язки. А як вона ніяковіє… Як заливається рум’янцем, коли соромиться. Той вираз її обличчя, коли вона зрозуміла, з ким говорить… І ще мій внутрішній дракон. Він поводиться неправильно. Метушиться, б’ється об клітку, рветься на волю. Давно я не бачив його таким. Я навчився співіснувати з ним — роками. Він ніколи не виходив з-під контролю.

      А сьогодні…
Сьогодні я ледве його втримав. Хоча кого я обманюю — я його розумію. Сам сиджу тут, слухаю людей, киваю, посміхаюся, мов кретин, а думки зовсім не тут. Так. Людомире. Візьми себе в руки! Але не можу.
Чекаю вечора, як навіжений. І що ввечері? Нічого особливого.

     Мг… не бреши собі.
    Ти чекаєш зустрічі.

    Ще й ця Данка… Ув’язалася з нами. Навіщо? Тільки тому, що вона донька маминої подруги, я не зміг їй відмовити. А вона нависає, як настирлива муха. І як би її позбутися хоча б на вечір?

— Мирику, — протягнула вона.

    Я здригнувся. Терпіти не можу, коли вона так мене називає.

— Ну от скажи, чому ми мусимо залишатися тут на ніч? Тут же незручно. І їдять… ну, сам бачив що.

— Тебе ніхто не тримає, — спокійно відповів я. — Можеш їхати до палацу.

     Бачив, як вона образилася. Але мені байдуже. Я не наймався в няньки.

— Данка, маєш завдання на вечір, — додав я сухо. — Збери всіх жінок і розкажи їм про етикет, моду і всі ті жіночі штучки, які ти так любиш. Бо хто ж їх навчить, як не така вишукана, прекрасна міледі?

— Оце заспівав, — зареготав мій дракон. — Аплодую стоячи.

     Пізніше я мав розмову з військовим начальником. Проникнення на нашу територію почастішали. Навір щось задумує — і це тривожить. Поновлення війни… Ні. Я не хочу знову бачити гори тіл і покалічені душі. Сподіваюся, розуму йому вистачить не ризикувати. Так і закінчився цей довгий день і нарешті настав вечір. Підійшовши до будинку, де мешкала Марія, я мимоволі всміхнувся. Вона стояла біля дверей, щось шепотіла собі під ніс — і, судячи з виразу обличчя, зовсім не молитву. А побачивши мене, знову почервоніла.

Як же мені це подобається.

— Ооой, мій пане, — протягнула вона солодко. — Ви прийшли? А ми вже зачекалися. Стіл накрили. Хату прибрали. Постіль постелили. Ви самі? А супутниці не буде?

Це що… ревнощі?  Смішно. Її ображений тон лоскоче самолюбство.

— Вибачте, — додала вона, — тільки опахала не знайшлося.

— Нічого, — холодно мовив я. — Пробачаю. Але якщо продовжиш так зі мною говорити, доведеться попросити начальника охорони трохи вкоротити тобі язика. А мені б дуже не хотілося цього робити. Не змушуй мене.

    Я зайшов у будинок.

Марія

    От індик обскубаний. Язик він мені підріже… Та хай собі почне з власного — менше дурниць говоритиме.

    З таким настроєм я йшла за королем слідом. Бо ж треба прислужувати. Звісно. Комусь же треба бути поруч, поки він вечеряє і вдає, що не помічає, як на нього дивляться всі навколо. Для тепліших розваг у нього, між іншим, є своя білявка — гарна, доглянута, явно не для кухні. Тож моя роль тут зрозуміла: мовчати, носити страви й не плутатися під ногами.

     І що це зараз було?
     Маріє… ти серйозно?
     Ревнощі? Та не сміши.

      Коли він зайшов у дім, простір ніби змінився. Не різко — ні. Просто повітря стало густішим. Тяжчим.
Так буває перед грозою — ще тихо, але шкіра вже знає: щось насувається. Я йшла за ним, тримаючи спину рівно, хоча кожен його крок відчувала майже фізично. Навіть не дивлячись, знала, де він. Це дратувало. І… лякало.

      Король не поспішав. Сів так, ніби цей дім завжди був його. Без зайвих жестів, без показної влади — просто впевнено. Так сідають ті, кому нічого й нікому не треба доводити.

      Я ставила страви на стіл і ловила себе на тому, що дивлюся не туди, куди слід. На руки. На шию. На лінію плечей.Смикнула себе подумки:
"Отямися, Маріє. Це погана ідея. Дуже погана.".

      Чоловіки розмовляли, Овкиня долучалася до бесіди. А я мовчала. Мені хотілося лише одного — щоб цей вечір швидше скінчився.

— А як у вас з’явилася Маша? — спитав король.

— Вона відлюдниця, — відповіла Овкиня. — Як бабуся померла, подалася в мандри. Заблукала в лісі й вийшла до нас. А як мого сина врятувала — я й попросила її залишитися. За цей час звикла до неї, мов до рідної дочки.

Ці слова боляче вдарили по серцю. Я ледве стримала сльози. Ще не вистачало — розплакатися перед цим піжоном.

— А як вона врятувала вашого сина?

— На полюванні в нього стріляли. Принесли ледь живого. Маша витягла стрілу, лікувала. Вночі в нього піднявся жар. Я вийшла з хати — а коли повернулася, з її рук лилося золоте світло. Потім вона впала, а Аркель прокинувся. Сил втратила багато, думали, три дні лежатиме, а через день уже бігала.

— Маг, значить… — протягнув король і подивився на мене.  

     Ввесь вечір я сиділа ніби на голках, ловлячи на собі пронизливі погляди короля. Овкиня щось розповідала та я майже не чула її, поринувши у свої роздуми. 

— Ти мовчиш, — раптом сказав він.

     Я здригнулася.

— Я… слухаю.

     Він усміхнувся. Не широко — куточком губ. Посмішка була небезпечною. Такою, що не гріла, а змушувала бути уважною.

— Ні, — тихо мовив він. — Ти десь далеко.