8 глава

        Так пройшло ще кілька днів. З Аркелем ми спілкувалися коротко й сухо:

— Привіт.
— Бувай.

      І все.

      Мене це нищило. Повільно, але невблаганно. Він був єдиною людиною в цьому світі, якій я справді довіряла. Єдиною, поруч із якою я не відчувала себе загубленою, чужою, небезпечною для всіх довкола. З ним було тихо всередині — так, ніби хоча б хтось знав, ким я є… або ким можу стати. А тепер між нами виросла стіна. Тиха, невидима, але така болюча, що кішки в душі вже не просто шкребли — вони роздирали все живе. Я розуміла: йому, мабуть, ще важче. Але я більше не могла витримувати цю відстань.

       І саме тоді в поселення прибув король.Його екіпаж зупинився неподалік, і звістка миттєво розлетілася вузькими вуличками. Я уявляла короля старим — сивим, суворим, із холодним, відстороненим поглядом. Таким, який дивиться на людей, мов на пил під чоботами. Та реальність виявилася зовсім іншою.  Він був високим, широкоплечим шатеном. Сильним — це відчувалося навіть у тому, як він стояв, ніби земля сама підлаштовувалася під нього. Очі — темні, кольору міцної кави, уважні й проникливі. Чорні шкіряні штани щільно облягали ноги — явно зручні для їзди верхи. Біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками відкривала сильну шию й груди. Волосся зачесане назад і перев’язане стрічкою. Я зловила себе на тому, що дивлюся надто довго. І мені це не подобалося.

        Поруч із ним ішов літній чоловік — певно, радник, а з іншого боку — молода білявка з зеленими очима, пишними грудьми й поставою, в якій читалося: "я знаю хто я і чого варта.". Можливо, принцеса. А може, просто ще одна жінка при королі. Яка різниця. Король заговорив зі старостою поселення, а я, користуючись нагодою, пішла до коней. Я бачила їх лише раз — у далекому дитинстві. Бабуся тоді не підпускала мене до них і на крок. Боялася, що покалічать. А для мене коні завжди були дивом: їхня грація, сила, те, як під шкірою перекочуються м’язи, коли вони рухаються.

       Я взяла кілька фруктів, схожих на яблука, і повільно підійшла до прив’язаних коней. Найбільше мене привабив чорний — із маленькою білою плямою на лопатці. Його грива була заплетена в дрібні косички. Підійшла спереду й простягла фрукт. Кінь лише фиркнув.

— Ну ж бо… — тихо прошепотіла. — Я тебе не скривджу. Я люблю тварин. Особливо коників.

        Наче зрозумівши, він зробив крок уперед, обережно взяв фрукт і почав жувати. Затамувавши подих, повільно простягла долоню. Серце калатало: "а раптом вкусить?" Я заплющила очі — хай буде, що буде. І відчула теплу, шорстку морду в своїй долоні. Коли я відкрила очі, кінь сам упирався в мою руку, терпляче чекаючи. Вуха насторожені, але він не відходив. Я почухала носик, вилиці, за вухами… Зрештою він навіть заплющив очі, розслабившись.

— У поселенні король, а ви, міледі, з конем ніжитеся, — пролунав голос за спиною. — Там ваші подружки вже всі принади виставляють, аби тільки король звернув увагу.

       Я не обернулася, боячись сполохати коня.

— Чоловіків я бачу постійно, — спокійно відповіла я. — Заміж не збираюся. Тим паче за короля.
А от таких коней я бачу вперше. І це спілкування для мене важливіше. Вони щирі. А люди… люди носять маски. І чим вищий чин — тим їх більше. Іноді так багато, що людина губить саму себе. І це сумно.

— Цікаво… — почувся той самий голос. — Темінь нікого до себе не підпускає. Лише господаря й конюха. І то часом кусає.

— Він відчуває щирість, — відповіла я. — Він знає, що я не зашкоджу.

       Я обернулася — і обімліла. Позаду мене стояв король. "От і все, Машо. Договорилася."

— Чому ж ви засоромилися? — усміхнувся він. — Мені більше подобалося, коли ви не знали, хто перед вами, і говорили вільно.

       Я стояла, мов укопана. У голові паніка:" за таке ж, мабуть, і голову знести можуть.".

— Це… ваш кінь? — ледь вимовила я.

— Так. Мій друг. Він не раз рятував мене. Витягував з такого....

— Часто доводилося?

— За вісімдесят два роки війни? — він уважно подивився на мене. — Як ви думаєте?

      Я лише знизала плечима.

— Багато, Маріє. Дуже багато.

— Просто Маша, — машинально сказала я. — Але ж вам… не більше тридцяти п’яти?

     Він тихо засміявся. Усмішка в нього була гарна — жива, безпечна, така, що мимоволі хотілося дивитися довше, ніж дозволено.

     А потім він уважно глянув на мене — прозливими очима, від яких хотілося або відступити на крок, або стояти й не рухатися зовсім.

— Ви знаєте, хто я?

— Король, — буркнула я.

— В першу чергу— дракон. Я пережив усю війну. У драконів час інакший. Дивно, що ви цього не знаєте.

— Я була відлюдницею… — швидко сказала я. — Вибачте, мілорде. Мені потрібно йти.

      І втекла додому, злякавшись не його — себе. Чоловіки тут діяли на мене дивно. Або… це я стала іншою. Наче щось у мені прокинулося — гостріше, небезпечніше. І я не розуміла, радіти цьому чи боятися. 

     Я різала овочі, намагаючись не думати ні про що, коли за спиною знову пролунав знайомий голос:

— Доброго дня, міледі.

Та щоб тебе…

— Ми ж уже бачилися, мілорде, — не втрималася я.

     Овкиня кинула на мене такий погляд, ніби я щойно власноруч підписала собі вирок. Я ж лише ще більше задерла голову. А нічого тут.  Ходить він тут, король… Доводиться ніяковіти, стримувати язика, стежити за кожним словом. Та хай іде собі — он дівчат у поселенні повно, нехай спокушає, нехай має розваги. Мені ж не до цього. Треба думати, як бути далі. Як вижити в цьому світі. Як не нашкодити нікому — і собі також. І головне… додому. Чи є в мене взагалі шанс повернутися додому?!

— Сьогодні я ночуватиму у вашому домі, — сказав король.

— Це велика честь… — заметушилася Овкиня.

— А прислуговуватимете мені ви, Маріє, — додав він і нахилився до мого вуха. — Я не дозволяю так зі мною розмовляти. Те, що ви досі ціла — мій подарунок. Поблажок більше не буде.