6 глава

      Марія прокинулася і довго лежала, не наважуючись відкрити очі. Все її життя раптом перевернулося з ніг на голову. Вчора вона ще була простою дівчиною, знала свої межі, свої обов’язки, свій маленький, знайомий світ. А сьогодні… сьогодні вона опинилася в центрі подій, які лоскотали серце страхом і збуджували розум, кидаючи її у вир, в якому кожен подих здавався криком.

     Вона відчувала себе іншою — чи, можливо, такою була завжди, тільки ніколи не помічала. Страшно було усвідомлювати, що нічого не розумієш: ні хто вона насправді, ні чому це сталося, ні що робити далі. Внутрішній хаос змішувався з відчуттям, що все тільки починається, що попереду ще більші випробування і небезпеки. Чи може вона сама стала іншою? Чи це все лише ілюзія, гра свідомості, яка намагається пояснити те, що не піддається логіці? Ще і ці сни, в які приходила мама. А чи дійсно це була саме вона чи просто їй хотілося, щоб це була саме мама?

     Сил не вистачало навіть підняти руку. Губи пересохли, а спрага здавалась єдиною реальною точкою на горизонті. А що якщо все це лише сон? Можливо, її свідомість грає з нею, змішуючи реальність із вигадкою, а сни — всього лише марення її розуму після пережитого?

      Вона зібрала останні крихти рішучості й відкрила очі. Не сон. Все було справжнім. Пам’ять поверталася по крихтах: крики, біль, золоті іскри, що струмували від неї до Аркеля, холод металевої стріли і тепло його тіла, коли вона надавала йому сили. І все одно вона не могла зрозуміти — що це було? Чи справді вона така? Чи цей дивний порив, який вирвав її з буденності і кинув у вир небезпек, завжди був у ній, тільки прихований?

      Раптом двері відчинилися, і увійшов Аркель. Погляд помітив місце, де була рана, але нічого не залишилося видимого. Марія відчула, як у грудях стискається щось невідоме — тривога чи захоплення, вона й сама не знала. Скільки часу пролежала? Скільки сил залишилося? І що тепер з нею?

— Пий! — голос прорвав темряву думок, і глечик води опинився біля її пересохлих губ. Марія жадібно пила, відчуваючи, як тіло повільно оживає, як повертається життя у кожну клітину. Коли напилася, вона повернула голову і подивилася на хлопця. Його хриплуватий голос, спокійна рівна постава і навіть простота одягу — все здавалося дивним і водночас чарівним. Її думки крутились у вирі: хто вона тепер? Чи справді може бути магом? І чому її життя раптом обернулося у цей хаос, залишивши її без відповіді на сотні питань? З роздумів вирвав голос Аркеля.

— Скоро твої сили відновляться, — сказав він. — Але так бездумно не можна. Я вдячний тобі за все. Я бачив темряву, що поглинала мене цілком… а потім з’явилася ти. Від тебе йшло золоте сяйво… Я прокинувся тут, живий і здоровий. І знайшов тебе. 

     Марія відчула, як її серце б’ється швидше, а розум водночас заповнює сумнів. Вона була сильнішою, ніж раніше? Чи просто вимушена бути такою через обставини? 

— Для того, щоб вилікувати мене, ти витратила майже весь свій резерв. Навіщо ти так ризикувала собою? Ми ж навіть не знайомі, — сказав він тихо, уважно дивлячись на Марію.

     І тільки зараз вона помітила його очі: фіолетові, глибокі, немов магічні криниці. Ніколи раніше таких не бачила. Але вони не лякали — вони манили, зачаровували. Він був гарний у своїй природній простоті: льняні штани, біла сорочка, і ця простота якось підкреслювала силу й тепло, що виходило від нього.

— Моє призначення — рятувати людей, — тихо сказала Марія, відчуваючи, що слова народжуються самі. — Але так я зробила вперше. Це дивно. Що це було? І скільки часу я лежу?

    Аркель подивився в її очі і промовив:

— Ти сильний маг. Таких майже немає. Для звичайних людей вони недоступні. Всі служать королівській родині. Звідки ти взялася?

    У голові Марії вирувала буря питань: Я маг? Звідки це взялося? Можливо, через перехід? А що далі?. Відчуття невпевненості й страху змішувалося з дивною рішучістю.

— Вибач, але я хочу спати, — прошепотіла вона, уникаючи відповіді. Більше не було сил ні брехати, ні придумувати щось. Втома фізична й моральна стискала груди. Потрібно було лише відпочити і зібрати думки.

— Так, так, я розумію, — тихо відповів Аркель. — Ще раз дякую. Якщо щось буде потрібно, кажи. Я все зроблю. Я твій боржник.

    Марія нічого не відповіла. Просто закрила очі. Сон не приходив, натомість у голові крутився вир питань. Вона не помітила, як Аркель тихо вийшов із будинку, залишивши її наодинці з думками. Лише тиша обіймала кімнату, і ця тиша була наче підказкою: діяти, рухатися, дізнаватися. Вона піднялася з ліжка. Сили поверталися повільно, але впевнено. Біля ліжка лежала чорна сукня з червоною вишивкою. Одягнувшись, дівчина вийшла на вулицю. Сонце стояло в зеніті, а Овкиня прала білизну:

— Ооо, ти вже встала? Так швидко! Ми думали, ти пролежиш кілька днів. Ти послана нам вищими силами. Тільки бережи себе, дівчино. За такими, як ти, велося полювання. Будь обачна.

     Маша кивнула, але всередині все ще вирувала буря: хто вона, що сталося, чому опинилася тут і що буде далі. Вона відчула, що це тільки початок, що світ, у який вона потрапила, повний таємниць і небезпек, і що її шлях щойно розпочався.

— У мене є кілька запитань і я хотіла б поговорити з вашим сином. Де його можна знайти? — запитала вона, відчуваючи дивну довіру до Аркеля.

— Він у голови нашого міста. Його будинок знаходиться оооось там, — вказала Овкиня на будинок. Майже нічим не відрізнявся від інших, лише трохи більший. Дівчина попрямувала до нього, прокручуючи у голові, що саме хоче запитати. Стоячи біля будинку, вона переминалася з ноги на ногу, вагаючись зайти. Ліс поруч здавався густим, деревне гілля лагідно шепотіло, а повітря пахло травою і димком. Свіже повітря розганяло важкість ночі, але розум все ще був повний питань.

Аж тут відчинилися двері: спочатку кремезний чоловік, якого вона впізнала з учорашніх подій, а за ним — Аркель.

— Машо? А ти чому тут? — здивовано запитав він.