5 глава

      Марія пробудилася від різкого звуку, що рвав нічну тишу, але в серці ще відчувалася теплота сну. Уві сні до неї приходила мама — ясний, світлий образ, мов спалах ранкового сонця серед темряви.

— Доню… — шепотіла вона, і голос лунав у серці, мов музика, що розкриває крила. — Його час ще не настав, але він потребує тебе. Твоя сила — єдина, що може врятувати. Вір у себе. Врятуй його. Врятуй Лідвію.

    Її слова залишилися в голові, як світло, що не гасне, і Марія відчула, як вони тремтять у грудях, нагадуючи: «Ти можеш. Ти повинна». І тут розірвав нічний спокій крик, що пробивався крізь сон і реальність, мов подих диких дерев. Вона піднялася й відчинила двері. На холодній, вологій землі стояла Овкиня на колінах, притискаючи до грудей молодого чоловіка. Її тіло гойдалося, а крик виривався не її голосом — це було щось надприродне, болюче, те, що вириває серце з грудей. Поряд стояли ще семеро чоловіків, мов тіні, спостерігаючи мовчки, але кожен рух їхніх плечей був сповнений напруги й невидимої сили.

— Це її син… — уривками доходило до Марії. — Він мав повернутися з полювання лише на світанку…

   Найстарший із чоловіків підійшов ближче, поклав руку на плече Овкині. Його дотик був холодним, як металева пластина.

— Досить горювати, — промовив він голосом, що розбивав спокій ночі, — сили будуть ласкаві… виживе. А як ні — сльози не допоможуть. Гарний був твій син…

   Він не встиг додати нічого, бо Овкиня різко підскочила і почала бити його кулаками, очі її горіли відчайдушним вогнем, крик рвав груди:

— Не смій таке казати! Чуєш?! Не смій! Він житиме! Я відчувала… Я казала… Як ти міг?!

   Її тіло сповзло на його груди, і вона ридала, як дерево під зливою. Чоловік обійняв її однією рукою, важко зітхнувши, ніби намагався розділити її біль, але не міг.

   Марія перевела погляд на хлопця і нарешті помітила стрілу, що стирчала з його грудей. Холодний метал виділявся на тлі обпеченої шкіри. Світ навколо звузився. Дихання завмерло. Вона кинулася до нього, присіла на коліна. Шукаючи пульс, ледве відчула його слабкий, тремтливий ритм. Живий. Ледь живий. Мовчки спостерігали всі навколо.

— Він живий! — вигукнула Марія, хоча голос звучав невпевнено, але рішуче. — Швидко! Мені потрібне світло! Ніж, нитка, голка!

   Хтось приніс смолоскип. Мерехтливе полум’я кидало на обличчя тіні, що танцювали, мов примари. Марія оглянула рану. Стріла пройшла нижче серця. Важливі органи не зачепила, але крові було надто багато. І ще одне… вона не знала, чи стріла була отруєна, звичайна чи, можливо, проклята.

— Чим знезаражуєте рани? — запитала вона Овкиню.

    Овкиня принесла баночку з густою темною жижою, запах якої нагадував землю після дощу, терпкий дим і зів’ялі трави. Марія швидко витягла стрілу, обпалила ніж у вогні, припекла краї рани. Хлопець не стогнав, не рухався. Присмолила голку, зашила рану й змастила темною рідиною. Руки тремтіли, серце стискалося. Лише віра і надія тримали її.

     Пізніше його занесли до хати, Овкиня сіла поруч, тримаючи його за руку. Над ліжком світився світлячок, який розливався по кімнаті, мов тепле сонце.Сівши на лаву відчула, як сили покидають мене. Повіки стали важкі, надто важкі і сон покорив мене. І тоді знову прийшла мама — тепла, світла, її образ немов спалахував серед темряви. Вона не була реально тут, лише уві сні, а її слова луною відлунювали в серці:

— Доню… відчуй його ритм, віддай йому частину себе. Його серце ще б’ється, і твоя віра може його врятувати. Йди за світлом, що йде від тебе.

Сон зник, залишивши відчуття пульсуючого тепла, що тремтіло в грудях. Марія прокинулася різко. шия затерпла від незручної пози.  Голова важка, серце шалено билося. Вона підійшла до ліжка, доторкнулася до лоба хлопця — і здригнулася. Він… палав.

— І давно так? — запитала вона, відводячи погляд від його тіла.

— Десь годину… — глухо сказала Овкиня.

— Чому мене не розбудили?! — вигукнула Марія.

— Мабуть… так має бути, — відповіла Овкиня, і порожнеча в її очах лякала. — Може, судилося…

Марія схопила її за плечі:

— Ніхто не помре! Чуєте?! Умийтеся! Бо коли він отямиться і побачить вас такою — знову знепритомніє! Не можна здаватися!

Вона мовчки кивнула і відійшла.

— Аркель.

— Що?

— Його звуть Аркель.

    Марія повторила ім’я. Воно звучало дивно й велично. Перед нею лежав хлопець двадцяти п’яти років: високий, жилявий, чорнявий… гарний, що перехоплювало подих. Вона закрила очі, взяла його руку. Подумки ніби стала передавати частину свого серця, ритм свого дихання, своєї життєвої сили. Вона хотіла, щоб він жив. Хотіла так, як напевно ніколи в житті не хотіла. Чому? Навіть сама не знала відповіді на це питання. Просто відчувала, що так треба.

     Слова мами кружляли в голові. І раптом відчула… тепло. Воно йшло від серця, по руках, через долоні — до нього. Очі відкрила — і побачила золоті сяючі частинки, що струменіли від неї до рани. Вони кружляли навколо, зливаючись зі світлом, що виходило від Аркеля.

    Повітря навколо завібрувало, дерева за вікном наче тримали подих, вітер стих. Світлячки кружляли, танцюючи, створюючи магічний танець світла й тепла. І тоді сталося диво: світло від Марії й Аркеля злилося воєдино, заповнивши кімнату сяйвом, що пронизувало темряву, живило їх обох, даруючи надію й нове життя.

    Скільки це тривало — вона не знала. Темрява накрила її знову, але тепер серце було спокійне. Аркель живий.