4 глава

    Я отямилася, лежачи на землі. Очі відкривати не поспішала — в голові літали паперові літачки, а яскраве світло різало навіть крізь повіки. Під пальцями — м’яка, волога трава. Так… цікаво. Повільно розплющую очі. Ліс. Я лежу посеред лісу.

— Що?.. — видихнула я хрипко.

    Повернула голову ліворуч — і одразу пошкодувала.
— Ооой… — у скронях ніби щось тріснуло.

    Поруч дзюрчав струмок. Живий, прозорий, справжній. Я підвелася, похитуючись, і ледве дійшла до води. Опустила руки, вмила обличчя. Холод обпік шкіру, але трохи прояснив голову. Губа боляче защипала. Я подивилася на своє відображення — вигляд був плачевний. Губа розбита, припухла, очі тьмяні, сукня в плямах і подерта.

— Так… що вчора було?

    Робота. Клуб. Дорога додому. Дмитро. Точно. Цей урод. Я напружилася, прислухаючись до тіла. Чи болить щось іще? Чи… Ні. Ніби нічого. Сукня ціла, тіло не ниє. Отже, ні. І раптом — спалах. Маминий кулон спалахнув світлом.

    Я зняла кулон із ланцюжка, що висів на шиї. Сіла на повалене дерево і обережно розглянула його. Метал був холодний і трохи подряпаний, камінь мутнуватий, без блиску. Я обережно прокрутила кулон між пальцями, вдивляючись у дрібні візерунки, ніби намагаючись віднайти прихований сенс. Ланцюжок ковзнув між пальцями, а світло кулона наче тремтіло всередині каменю, ледь помітне, але живе.

— Ну й що ти тут такого особливого?.. — прошепотіла я, скоріше собі, ніж комусь.

     Злегка зачепила ланцюжок за палець, повернула кулон на місце. Ніби нічого такого. Я навіть усміхнулася, думаючи, що мамині «особливі речі» завжди були просто прикрасою.

— Як таке взагалі можливо?.. — прошепотіла я, чітко пам'ятаючи світло, яке йшло з кулона.
І де я, в біса?!

    Я озирнулася. Ліс був глухий, незнайомий. Жодної дороги, жодної стежки. Дерева росли щільно, ніби навмисно перекривали шлях. Повітря пахло вологою, хвоєю і чимось ще — пряним, незвичним, майже магічним.

— Куди йти?..

    Стає сумно. Прикро. Але не час жаліти себе.

— Добре, Машо. Думай. Треба вибиратися.

    Я пішла. Просто прямо. Йшла довго. Кілька разів зупинялася, щоб перепочити. Гілки рвали сукню, кущі чіплялися за ноги. Здавалося, ліс не хотів мене відпускати.

     Почало сутеніти.

    Відчай підкрався непомітно. Хотілося їсти, пити, спати. Я вже майже розплакалася, коли раптом помітила вогник.

   Маленький. Теплий.

— Не може бути… — прошепотіла я.

   Я побігла.

   Ліс раптово закінчився, ніби хтось провів невидиму межу — і я вийшла до поселення.

   Невеличкого. Дивного.

    Будиночки стояли нерівно, без чітких вулиць, ніби виросли тут самі. Хатки-мазанки з глиняними стінами, вкритими тріщинами часу. Дахи — солом’яні, густі, темні від дощів і років. Деякі будинки мали низькі ганочки, інші — просто двері, що виходили прямо на землю. Вікна були маленькі, з товстими дерев’яними рамами, розмальованими символами. Червоні, чорні, жовті й голубі знаки перепліталися між собою, утворюючи візерунки, схожі то на ієрогліфи, то на обереги. Деякі з них ледь світилися у світлі вогню, ніби фарба вбирала тепло. Між хатами — кам’яні доріжки, нерівні, стерті ногами. Де-не-де висіли ліхтарі з мутним склом, усередині яких тлів вогник, а не електрика. Повітря пахло димом, травами й чимось густим, домашнім.

    Я зупинилася і вдихнула. Запахи, дивне світло і тиша поселення тремтливо огортали мене, наче попереджали: тут не все просто.

— Це… що за місце?.. — прошепотіла я.

    Біля однієї з хат горів вогонь. Біля нього поралась жінка років шістдесяти. На ній була довга чорна сукня, підперезана червоно-жовтим поясом. Волосся — каштанове, з сивиною — заплетене в товсту косу, перев’язану жовтою стрічкою.

— Доброї ночі, пані, — несміливо озвалася я.

   Жінка підняла голову й уважно оглянула мене з ніг до голови.

— Доброї, міледі, — відповіла вона.

   Міледі?.. Щось тут дуже не так.

— Скажіть, будь ласка, де я знаходжуся? Я заблукала.

— Воно й видно. Такій міледі тут не місце, — спокійно мовила вона. — Ви в місті Тельяр, у Лідвійському королівстві.

   Світ ніби хитнувся.

— Де?.. — промайнуло в голові. — Це жарт?

   Але в її очах не було ні тіні насмішки.

— Ви звідкіля будете, міледі? — запитала вона.

   Я судомно шукала відповідь.

— Я… з віддалених гір, — почала я. — Жила з бабусею відлюдниками. Вона померла… харчі закінчилися, я пішла й заблукала в лісі.

   Я сама дивувалася, як складно й переконливо це звучить.

— А звуть тебе як?

— Марія, — випалила я і одразу напружилась.

— Дивне ймення, — кивнула вона. — А я Овкиня. Зараз вечерю доготую, поїмо. Син на полюванні, буде тільки під ранок. Тому ляжеш на його ліжко. А вранці подумаєш, що далі робити. Якщо роботяща — можеш поки залишитися в нас. Допомагатимеш по дому, — сказала вона спокійним, впевненим тоном, і знову схилилася над вогнищем, продовжуючи готувати вечерю.

    Я підійшла до вогню, простягла руки, щоб зігрітися. Тиша поселення, запах диму і свіжих трав, та слабкий тріск полін створювали відчуття, ніби я потрапила в інший світ.

   Трохи згодом, піднявши голову, Овкиня запитала:

— Я оце хотіла спитати, а звідки в тебе таке вдягання?

— Мені одна пані подарувала, за те, що я її вилікувала, — швидко придумала я, намагаючись виглядати впевнено.

— Отже, знахар. Це добре. У нас мало залишилося. Багатьох на війні вбило…

— На війні? — здивовано запитала я. Потрібно ж дізнатися, де я і які тут закони, звичаї. По легенді я відлюдинка, отже, поки можу ставити питання.

— А ти хіба не знаєш? — скоса подивилася на мене Овкиня. — Два роки назад закінчилася війна з сусіднім королівством Міралдея. Багато полягло — і перевертнів, і ельфів, і драконів. Вона тривала вісімдесят три роки. Їхній король Назарій V хотів забрати наші землі, але перемогли ми. Та серце моє каже — це ненадовго. Їхніх шпигунів постійно вистежують і відловлюють. Найбільші бої були в горах — адже Міралдею та Лідвію розділяють гори.