3 глава

   Я тихенько йшла додому, намугикуючи мелодію улюбленої пісні. Нічне місто захоплювало мене своїм спокоєм і одночасно тривогою: ліхтарі світили теплим жовтим світлом, вікна будинків миготіли, а легкий вітер колихав листя дерев. Не хотілося повертатися додому. Там порожньо. Сім’ї не було. Батьки зникли, коли мені було три роки. Я пам’ятала їхні голоси, мамині сніданки, татові слова "Ти її розбалуєш, а вона повинна бути сильною", обійми та поцілунки. Єдиним нагадуванням про ті часи залишився кулон мами, який я ніколи не знімала.

   Мене ростила бабуся. Вона була моїм світом, моєю фортецею. Я пам’ятала, як вечорами сиділа біля неї на колінах, а вона тихо співала пісні, які надихали та заспокоювали. Вона навчила мене, що справжня сила — у спокої і розсудливості, але з моєю впертістю ці слова проходили мимо. Вона сміялася, коли я вперто відмовлялася від її порад, і терпляче повторювала: «Машо, жінка завжди мусить мати власну гідність, але залишатися людиною з великою душею та гострим розумом». Я дуже любила її. Декілька років тому її не стало, і разом із нею зникла частина мого щастя. Тепер квартира була порожньою, мов в’язниця спогадів. Може, завести котика? Ні… дурниця.

   Я зупинилася: в туфельку потрапив камінчик. Трішки підшатуючись, зняла її. Поки витрушувала його, відчула, що хтось дивиться. Шкіру аж пропалювало від цього погляду. Оглянулася — порожньо. Можливо, втомилася…

І раптом — різкий дотик по дупі. «Отже, не здалося», — промайнула думка.

Я випрямилась і повернулася. І там стояв він — Дмитро.

— Так ось хто тут такий сміливий та не боїться отримати каблуком у лоба.

— Можливо, допомогти? Негоже, щоб така краля гуляла сама. Може різне статися. — Його усмішка була єхидною, а очі світилися хижим блиском, від якого знову все всередині зжалося. Він нахилився ближче, провів пальцем по моїй шиї, а потім вдихнув аромат, ніби намагався запам’ятати мене назавжди. Від цього руху стало гидко, шкіра здригнулася, а серце стислося від неприязні й страху. Чому я так реагую? Вперше я відчувала справжній страх перед людиною, яку майже не знала.

— Повернися в клуб. Там купа дівчат, які будуть у захваті. А мене залиш у спокої, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння голосу.

— Ах, маленька, чому одразу відмовляєш? — промовив він, нахиляючись ближче. — Ти навіть не знаєш, що я можу запропонувати…

— Я не шукаю пригод. Мене цікавить лише свій шлях, — відказала я, тримаючи дистанцію, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

   Він усміхнувся так, ніби читав мої думки:

— Шлях, кажеш? Можливо, твій шлях і веде до мене, а може, я просто зроблю його цікавішим…Маленька, не бійся, я просто хочу тебе! Тут! Зараз! А все, що я хочу, я завжди отримую! — нахилившись, прошепотів він та подивився мені в очі.

    Все моє нутро кричало: тікай. Тіло напружувалося, але кожен його рух і подих змушували залишитися. Страх і тривога змішувалися з дивним відчуттям, що він уже знає мене краще, ніж я сама. Я кинула погляд на вулицю: темні провулки, вузькі переходи, слабке світло ліхтарів. «Якщо повернути праворуч, можна дістатися парку і спробувати сховатися між деревами. А якщо ліворуч — темний під’їзд. Може, спробувати піднятися на дах, там шансів менше, що він наздожене…»

     Я зібрала всю волю і вдарила в саме болюче місце. Він не очікував. А я не думала, просто діяла. Побігла. Не озираючись. В одній туфлі.

    Вулиця вузька, кам’яний тротуар хропів під ногами. Я відчувала, як крик Дмитра розриває ніч:

— Я все одно тебе знайду!

    Повітря рвало легені, серце калатало так, що боліло в голові. Звернула у вузьку вуличку й сховалася за сміттєвими баками. Я притиснулася до холодного металу, намагаючись стати непомітною. Серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вискочить із грудей. Дихання переривчасте, руки липкі від поту, ноги тремтять. «Що робити? Куди бігти далі?» — думала я, прислухаючись до нічної тиші, що ледь рвалася його кроками.

     Кожен звук здавався гучним, важкі чоботи стукали по асфальту. Кожен його крок відлунював у голові, ніби він був не просто поруч, а всередині моїх думок: «Маленька, не бійся… я просто хочу тебе… тут, зараз!» — його шепіт прокручувався у свідомості, викликаючи огиду й холод по шкірі.

    Я прислухалася до руху. Кроки цього виродка наближалися, іноді зупинялися, ніби він прислухався до мого серцебиття. Потім шурхіт сміттєвих пакетів — він близько, надто близько. «Тебе не сховає нічого… я знайду!» — знову шепотів він у голові, змушуючи стискатися від страху.

    Я мусила думати. «Як вибратися? Можливо, через сусідню вулицю… ні, там темно, я можу впасти… Краще бігти прямо, шукати світло, людей!» Ноги ледве тримали, але інстинкт виживання змушував рухатися. Я глибоко вдихнула, згадала бабусю — її терпіння, тепло, сміх вранці, коли вона навчала робити чай із травами. «Я можу це зробити… вона навчила мене боротися», — подумала я.

    Тихо виглянула із-за баків, перевіряючи шлях до вулиці. Кроки наближалися знову, тепер уже швидші. Він йшов по асфальту, прислухаючись, шепотів слова, що відлунювали у моїй голові:
— Ти думаєш, сховаєшся від мене?
— Ха, я знайду тебе, крихітко.
— Куди ти побіжиш? Я завжди отримую, що хочу.

    Мене охопила паніка. «Він знає, що я тут… він знає!» — холод пробіг спиною. Я трималася за кулон, відчуваючи, ніби він починає нагріватися, як раптом побачила, що Дмитро стоїть зовсім поруч. Його хижий погляд світився крізь темряву, дихання гарячим потоком обдавало обличчя.

— От ти й попалася, крихітко, — прошепотів він, нахилившись так близько, що запах його тіла заповнив мої легені. — Тепер нікуди не дінешся.

    Я затримала подих. Невстигла навіть усвідомити, що робити, як раптово світло кулону на шиї розпекло шкіру, змусило здригнутися. Я скрикнула, і миттєво відчула, як його тіні відступають на крок. Голос Дмитра з дратівливим шепотом прорізав ніч:
— Що за…