2 глава

     Після наради день видався насиченим. Багато пацієнтів, операцій. Нарешті зміна закінчилася. Сиджу в кабінеті, втомлена не стільки фізично, як морально. Вся біль людей, які приходять до мене, і їхніх родичів ранить душу. Я ще не навчилася бути товстошкірою і, здається, ніколи не навчусь. Совість не дозволить.

    Сьогодні була операція у маленької дівчинки Лізи. Їй всього чотири, а вже перенесла вісім операцій на серці. Сподіваюся, це була остання. Головне, щоб дівчинка вийшла з коми. Операція була серйозна, півтори години для такого маленького сердечка — це багато. Не всі дорослі витримують. Я зробила все, що могла. Тепер залишилося тільки чекати. Її мама плаче, молиться… що їй ще лишається робити? На її обличчі не залишилося ні тіні радості. Одна дитина в сім’ї — і таке горе. Але я впевнена: дівчинка прийде до тями.

    Коли бачу такі сцени, одразу випливає образ мами з дитинства. Її голос, колискові, які вона співала перед сном… все це залишилося в пам’яті, як теплий ковток світла. Батьки любили мене, я це знала, але вони зникли, коли я була маленька. Іноді здається, що саме тоді я навчилася жити сама, пізнавати світ без їхньої присутності. Зараз це спогади, які гріють серце і водночас залишають відчуття порожнечі. Може, саме тому я так гостро відчуваю чужий біль і ціную людей, які довіряють мені своє життя.

    Двері відчинилися — увійшла Алекса.
— Ти чому тут сама сидиш? Зміна закінчилася, пора додому. — Посміхнулася. — Ти подумала про мою пропозицію? Підеш у клуб?

— Ой, я так втомилася… — хотілося просто завалитися спати.

— Машко, ну ходімо. Тобі потрібно розвіятися. Не хочеш танцювати — просто посидиш за столиком, вип’єш коктейль і все. Ми давно ніде разом не були. Все сама, все сама. Ти ж подруга чи ні?! — не відставала.

— Добре, ідемо. Викликай таксі, я через десять хвилин буду готова. Потрібно заїхати додому і переодягнутися.

    Так не хотілося йти, але ображати подругу ще гірше. Через дві години ми вже були в клубі. Музика грала так голосно, що перетинки в ушах вібрували. Ми пройшли глибше в зал, і до нас підбіг хлопець. Невисокий, звичайної статури, русяве волосся, карі очі, одяг — білі штани і чорна сорочка з закатаними рукавами. На оголених руках виднілися татуювання.

    Я дивилася на нього і дивувалася: що в ньому знайшла Алекса? Ніби з мультфільму «Красуня та Чудовисько». Але її справа.

— Правда ж гарненький, мій?! — зашепотіла Алекса.

— Гарний, — відповіла я. Що ще можна сказати, щоб не образити?

— Денис, — представився хлопець.
— Марія, — сказала я.

— Ходімо, я забронював класний столик. Напої виберете самі. А ще хочу познайомити з другом Дімою.

— Привіт, — кинув Діма. Подивився на Алексу, а потім на мене. Оглянув з ніг до голови. Чорняве волосся, карі очі, широкі плечі, підтягнуте тіло. Кожен його рух випромінює силу і впевненість. Але погляд… хижий, немов мисливець, що помітив здобич і вже будує, як її здобути.  Страх стискає серце, шкіра покривається гусячою. Хочеться втекти, але ноги ніби прикуті. Він гарний, але страшний. Як маніяк із трилера, який з’являється у житті раптово, і від якого немає захисту.

— Я на бар, — сказала я подрузі і відійшла.

    Неприємний цей тип. Зовнішність чудова, а погляд… жорстокий. Як згадаю його очі — мороз по шкірі.

— Чому така чарівна дівчина сидить сама? Чи Вам неприємне наше товариство? — запитав він.

— Ну що ви, просто люблю самотність, — натягла посмішку. Важко було видавити її після такого дня.

— А давайте на «ти»? Потанцюємо?

— Можливо, але я сама вирішую. Мені і на «ви» подобається, а ніжки болять після роботи.

— Тоді, можливо, познайомимось ближче?

    Ага, краще одразу в ліжко. Тебе цікавить тільки секс, навіть імені мого не поцікавився, — подумала я.

— Знаєте, Дмитро, дайте мені спокійно посидіти, випити коктейль і піти додому. Бажаю гарного пошуку своєї «самки» на цей вечір.

    Злість у його очах промайнула знову, але нарешті він відійшов. Я допила коктейль і вирішила, що пора додому. Підійшла до Алекси:

— Вибач, піду додому. Втомилася, хочу відпочити.

— Викликала таксі? — запитала подруга.

— Можливо підвезти на авто? — втрутився Дмитро.

— Ні, дякую. Я пройдуся пішки. Трішки провітрюся і подумаю. Забагато всього в голові. А ще ця злість… можливо, через недосип.

— Бувайте, — сказала я, помітивши, як куточки рота Діми піднялися в посмішці. В його усмішці є натяк на небезпеку, і це не порожні слова. Мороз пройшов по шкірі.

   Вийшовши з клубу, підняла голову до неба. Гарно. Стільки зірок. І тихо побрела додому.