1 глава

     Весна тільки почалася, а день уже теплий і сліпучо-сонячний — ніби місто вирішило мене підкупити. Я йду на роботу неквапливо, насолоджуючись моментом: сьогодні друга зміна, тож часу — хоч відбавляй. Над головою повільно пливуть майже прозорі хмаринки, такі легкі, що здається — якщо підстрибнути, можна торкнутися.

     Я заходжу в кафетерій і, не замислюючись, замовляю два латте. У нашій лікарні кава — не напій, а засіб виживання. Одне для мене, друге — для Алексі. Вона, як завжди, з’явиться останньою, задихана, з вибачливою усмішкою, а завідувачка — як завжди — почне кричати й погрожувати звільненням. І так щодня. Комусь це здалося б нудним, а я називаю це стабільністю.  Бармен — симпатичний, як із реклами — простягає стаканчики. Я розраховуюся й виходжу, аж раптом врізаюся в чоловіка. Він навіть не зупиняється — просто проходить повз, ніби мене не існує. Кава випадає з рук. Темна калюжа розповзається асфальтом, а моя сукня кольору фіалки стає жертвою ранкового хамства.

— Ну просто ідеальний ранок, — кажу в порожнечу.

    Добре, що поруч нікого немає. Ще подумають, що я розмовляю сама з собою. Я глибоко зітхаю, стискаю зуби й повертаюся назад у кафе.

— Два латте, будь ласка.

     Бармен піднімає брови.

— А попередні куди поділися? Так швидко випили? Чи ви повернулися, щоб я мав шанс узяти ваш номер? — усміхається, явно задоволений собою.

     Я мовчу. Повільно оглядаю його — від акуратної зачіски до рук. І от вона, дрібна, але промовиста деталь: світлий слід від обручки на засмаглій шкірі. Ну звісно. Одружений. Напевно, нещодавно повернувся з моря. Дружина — десь поза кадром. А він уже тренує усмішки для інших. Що з цими чоловіками не так? Навіщо одружуватися, якщо все одно тягне наліво? Саме тому я колись вирішила: заміж — ніколи. Самій простіше. Ніхто не питає, де була і з ким, не рахує гроші й не шукає шкарпетки. Ніяких «а де вечеря?» і «чому ти запізнилася?». Жінки добровільно підписуються на це — і ще дивуються, чому втомлюються. Мене туди силоміць не затягнеш.

      Колись у мене був Микита. Одногрупник, красивий, закоханий. Два роки разом, перший досвід, перші плани. Він хотів весілля. А я — диплом, подорожі й свободу. У двадцять мені було тісно в будь-яких рамках. Ми розійшлися — і я жодного разу не пошкодувала.

       Ні, я не свята. Секс я люблю. Особливо коли чоловік знає, що робить. Але стосунки? Дякую, ні.

       Одружишся — і починається: де він ночами, чиє гніздечко він собі приглянув, поки ти віриш у вірність. І цей ось — стоїть, усміхається на всі свої тридцять два, ніби нічого страшного не робить. А мене від цього нудить, ніби я сама щойно зрадила. Шкода його дружину.
Але, знаєш, життя — найкращий учитель. Я лише трохи допоможу.

  — А навіщо вам мій номер? — кажу я солодко. — Я можу й не відповісти. Краще так: ви приїдете ввечері до мене. Вип’ємо вина.

      Я прикусую нижню губу — рівно настільки, щоб він це помітив. Він завмирає. А потім усміхається, як хлопчик, якому дозволили щось заборонене.

  — Давай.

  — Жовтнева, 32. Я чекатиму.

       Я виходжу й пришвидшую крок. Запізнення я ненавиджу. Настрій — чудовий. Ще один «герой» отримає свій урок. Особливо зрадіє Жорж, коли до нього завітає цей красунчик. Жорж — мій друг і покровитель зламаних чоловічих ілюзій. Він працює в клубі з дивною назвою «Синій баклажан». Назва — так собі, зате клієнтів завжди повно.  Ми познайомилися, коли його побили просто на вулиці — за те, що він «не такий». Його привезли до нас у травмпункт зі зламаною рукою й розбитим носом. Він драматично прощався з життям, вимагав священика й складав заповіт. Я тоді пів ночі сиділа поруч і ледве стримувала сміх. Так ми й стали друзями. Іноді я даю таким «одруженим красунчикам» адресу Жоржа. Просто щоб світ був трохи справедливішим.

        Я доходжу до лікарні якраз вчасно. Старий корпус зустрічає знайомим запахом антисептика й втоми. Піднімаюся на другий поверх, заходжу в наш кабінет і, не зволікаючи, знімаю сукню — тепер вона безнадійно зіпсована. Фіалковий колір став кольором ранкового роздратування. Натягую джинси й чорну футболку. Під халатом усе одно ніхто не роздивляється. Одягаю халат, зав’язую пояс — і в ту ж мить двері розчиняються.

— Фух… — Алекса влітає в кабінет червона, розкуйовджена, задихана. — Я майже встигла.

Дивлюся на годинник.

— Майже — це п’ятнадцять хвилин запізнення, — кажу з усмішкою.

— Це мій рекорд, між іншим, — вона криво усміхається й падає на стілець. — Я летіла, як могла. Але ти ж знаєш мене.

— Саме тому я й купила тобі латте.

Її очі одразу оживають.

 — Машо, ти мій особистий янгол-охоронець. От звільнишся — і хто тоді піклуватиметься про бідну мене?

 — Куди це ти мене вже відправляєш? — я піднімаю брову. — Я звільнятися не збираюся.

Алекса зітхає й дивиться на мене тим самим поглядом, яким зазвичай дивляться на людей, що вперто не хочуть власного щастя.

— Я втомилася тобі повторювати: не твоє це — сидіти тут. З твоїми знаннями треба їхати до столиці. Ти ж такий хірург…

— Досить, — перебиваю різко.

Я справді терпіти не можу, коли мені пояснюють, як жити.

   — Мені тут подобається. Тут теж потрібен лікар. Моє місце — саме тут. Ковтичів може й невеликий, зате живий. Чистий, затишний. А парки? До нас люди зі столиці їдуть, щоб відпочити.

 Вона мовчить, але я бачу — не згодна.

— Чому не виспана? — змінюю тему. — Знову десь блукала?

Алекса миттєво розквітає.

— Машко… я закохалася.

Я закочую очі.

— Яке це вже по рахунку кохання? — усміхаюся. — Бо, якщо не помиляюся, після минулого, яке було… — дивлюся на календар, — кілька днів тому, ти збиралася в монастир.

— Ой, не занудствуй, — відмахується вона. — Краще скажи, підеш із нами сьогодні в клуб? Ден запросив. А то ти скоро почнеш робити закрутки на зиму й заведеш котів. Штук десять. Щоб не нудно було.