Розділ 13. Обіцянка за зачиненими дверима

Ручка дверей повільно опустилася.

Люціан устиг схопити Аделаїду за руку й відтягнути від входу саме тієї миті, коли двері почали відчинятися. Вона хотіла вирватися, та він стиснув її зап’ястя сильніше — не завдаючи болю, а ніби намагаючись утримати від необдуманого кроку.

— Не виходьте, — прошепотів він.

— Відпустіть мене.

— Аделаїдо, послухайте…

— Я десять років слухаю людей, які знають про моє життя більше за мене! Якщо за цими дверима моя сестра, я хочу побачити її власними очима.

Марта стояла біля столу, бліда, з притиснутими до грудей руками. Її погляд метався між Аделаїдою та дверима. Вона виглядала не так, наче боялася зустріти давню знайому, а так, ніби знала: після цієї зустрічі вже нічого не вдасться повернути назад.

— Елеонора, — покликала Аделаїда. — Якщо це справді ти, скажи мені щось, чого не знає ніхто інший.

За дверима запала тиша.

Потім пролунало тихе, майже невеселе:

— Ти досі ховаєшся за запитаннями, коли боїшся почути відповідь.

Аделаїда перестала чинити опір Люціанові.

Вона пам’ятала ці слова. Не саму фразу — інтонацію, з якою сестра вимовляла її в дитинстві, коли знаходила Аделаїду за важкими шторами в батьківському кабінеті. Елеонора завжди вдавала, що не бачить її страху, а потім сідала поруч і чекала, поки молодша сестра сама наважиться заговорити.

— Відчиніть, — сказала Аделаїда.

Люціан повільно відпустив її руку.

Марта похитала головою.

— Ви не розумієте. Якщо вона справді прийшла, то не для того, щоб вас обійняти.

— Я й не очікую обіймів.

Аделаїда сама відсунула засув.

На порозі стояла жінка в темному дорожньому плащі. Її волосся було зібране під капелюшком, а обличчя сховалося в тіні. Вона трималася прямо, проте одна рука непомітно спиралася на дверну раму.

Коли жінка підняла голову, Аделаїда побачила тонкий шрам біля її лівої брови.

Такий самий шрам Елеонора отримала в дитинстві, коли впала з коня й розбилася об кам'яний виступ. Батько тоді заборонив їм розповідати про нещасний випадок, бо не хотів, щоб у маєтку говорили про недбалість його слуг.

Аделаїда пам’ятала, як сестра вночі плакала від болю, а вона сиділа поруч і тримала її за руку.

— Елеонора?.. — Голос зрадницьки урвався.

Жінка подивилася на неї без усмішки.

— Ти постаріла, сестричко.

Ці слова мали б принести полегшення. Натомість Аделаїда відчула гнів — різкий, майже образливий. Елеонора стояла перед нею жива, тоді як усі ці роки Аделаїда оплакувала сестру, якої, можливо, ніколи не втрачала.

— Де ти була?

— Не тут.

— Я знаю, що не тут! Ти була мертва. Принаймні так мені сказали. Твоя могила порожня, твого тіла ніхто не знайшов, а я навіть не могла пригадати твого голосу. Ти хоч розумієш, що зі мною сталося?

Елеонора перевела погляд на Люціана.

— Бачу, він і досі поруч.

— Не смій говорити про нього, поки не відповіла мені.

— Ти завжди захищала тих, кому хотіла довіряти.

— А ти завжди з’являлася тоді, коли я вже не могла відрізнити правду від брехні.

На мить в очах Елеонори промайнуло щось схоже на біль. Вона опустила погляд, ніби слова сестри влучили саме туди, куди мали.

— Можливо, цього разу ти нарешті навчишся відрізняти одне від іншого.

Вона переступила поріг, але Марта відразу зачинила двері й повернула ключ у замку.

— Ти не мала приходити сюди, — сказала стара жінка.

— Я знаю.

— Він дізнається.

— Він уже знає.

Марта зблідла ще дужче.

Аделаїда помітила, що Елеонора не дивиться на неї. Її увага була прикута до вікна, за яким темніли голі гілки яблуні.

— Хто дізнається? — запитала Аделаїда. — Батько?

— Наш батько давно мертвий.

— Тоді хто?

Елеонора нарешті повернулася до неї.

— Людина, яка вирішила, що може розпоряджатися нашою родиною. Людина, яка знала про Ізабелу ще до того, як ти зачинила за нею дверцята схованки.

У кімнаті стало тихо.

Аделаїда дивилася на сестру, не в змозі відразу осмислити почуте.

— Звідки ти знаєш про схованку?

— Тому що я була там.

— Ні. — Аделаїда відступила на крок. — Я пам’ятаю ту ніч. Ізабела стояла переді мною в нічній сорочці. Я пообіцяла повернутися. Потім почула крик Люціана, обернулася, а дверцята вже зачинилися. Я не бачила тебе.

— Але я бачила тебе.

Елеонора розстебнула плащ і дістала з внутрішньої кишені маленький предмет, загорнутий у тканину. Коли вона розгорнула її, на долоні блиснула рожева стрічка.

Аделаїда впізнала її відразу.

Така сама стрічка була в Ізабели того вечора. Вона зав’язувала її доньці у волоссі, а коли дівчинка скаржилася, що вузол надто тугий, послаблювала його й цілувала в маківку.

— Де ти її взяла? — прошепотіла Аделаїда.

— Знайшла біля озера.

— Люціан казав, що знайшов її він.

Елеонора перевела погляд на чоловіка.

— Він справді її знайшов. Наступного ранку. Але до того стрічка вже побувала в інших руках.

Люціан ступив уперед.

— Елеоноро, не треба.

— Тепер ти вирішуватимеш, що їй треба знати?

— Я намагаюся не дозволити тобі перетворити її біль на зброю.

— Її біль давно став зброєю. Просто ти досі не вирішив, у чиїх руках вона опинилася.

Аделаїда підняла долоню, зупиняючи їх.

— Досить. Я хочу почути правду від вас обох. Люціане, ти сказав, що знайшов стрічку біля води. Ти бачив Ізабелу тієї ночі?

Він не відповів одразу.

— Так.

— Живу?

— Так.

Аделаїда відчула, як підкошуються ноги. Вона вчепилася пальцями в край столу, намагаючись утриматися на місці.

— Ти бачив мою доньку живою й не сказав мені?

— Ти не пам’ятала її зникнення. Ти не пам’ятала навіть того, що сталося перед ним. Я не знав, кому можна довіряти, а кому ні.

— Тобі, виходить, можна було довіряти?

— Ні, — відповів він тихо. — Не завжди.

Ця чесність була майже нестерпною.

— Що ти зробив тієї ночі?