Розділ 8. Та, якій я не змогла пробачити

Аделаїда перечитувала напис на конверті доти, доки літери не почали розпливатися перед очима.

«Маріанна жива».

Чотири короткі слова, а від них у грудях розросталося відчуття, ніби під ногами повільно розходиться крига. Маріанна. Ім’я, якого вона не пам’ятала, але яке чомусь викликало не звичайну цікавість, а майже фізичний страх. Наче за ним стояли двері, які вона колись зачинила власними руками, а тепер хтось наполегливо стукав із протилежного боку.

Вона провела пальцем по нерівному почерку.

— Ти знав, — промовила Аделаїда.

Люсьєн стояв біля вікна обсерваторії, напружено вдивляючись у сад. Його плечі були підняті, руки стиснуті в кулаки. Він навіть не запитав, про що вона говорить.

— Я знав, що Маріанна існувала, — нарешті відповів він.

— Існувала? — Аделаїда підвела на нього очі. — На конверті написано, що вона жива. Чому ти говориш про неї в минулому часі?

Він повільно повернувся.

— Тому що не знаю, ким вона стала.

— А ким вона була?

Люсьєн відкрив рот, але слова так і не прозвучали.

Аделаїда відчула, як усередині закипає злість. Не та гаряча, яка змушує кричати й кидати речі. Її злість була тихою, важкою, майже виснажливою. Вона стільки часу намагалася знайти бодай одну правду про власне життя, а тепер дізнавалася, що навіть її запитання мають межі, встановлені чоловіком, який стоїть перед нею.

— Подивися на мене, — сказала вона.

Він підняв очі.

— Не на лист, не на цей клятий медальйон. На мене. Ти бачиш перед собою людину, яка хоче знати, що з нею сталося? Чи досі бачиш ту жінку, яку можна переконати, що мовчання — це найкращий спосіб урятувати її?

Люсьєн зблід.

— Я ніколи не вважав тебе слабкою.

— Тоді чому поводишся зі мною так, ніби я не витримаю правди?

— Бо вже бачив, що вона з тобою зробила.

Він сказав це тихо, без жодної погрози. І саме тому Аделаїда не змогла відразу відповісти.

На мить вона побачила перед собою не холодного чоловіка, який ховав від неї таємниці, а когось іншого. Когось, хто колись сидів поруч із нею в темряві й тримав її за руку. У цьому примарному спогаді Люсьєн був молодшим, його волосся спадало на чоло, а на манжеті сорочки темніла пляма крові.

Аделаїда різко вдихнула.

— Кров…

— Що?

— На твоїй руці. Я бачила кров.

Він зблід ще дужче. Його погляд опустився на власні долоні, наче він і досі відчував на них те, що давно намагався змити.

— Ти пам’ятаєш ту ніч? — запитав він.

— Я нічого не пам’ятаю цілком! — Вона не витримала й підвищила голос. — У мене є уривки, запахи, чиїсь голоси, чужий біль, який я відчуваю так, ніби він належить мені. Я прокидаюся серед ночі й не знаю, чого боюся. Я дивлюся на власне відображення й іноді не впізнаю жінку, яка дивиться на мене у відповідь. А ти стоїш поруч і запитуєш, чи я пам’ятаю!

Останні слова зламалися. Аделаїда відвернулася, притиснула долоню до рота й заплющила очі, намагаючись не розплакатися.

Вона ненавиділа це відчуття безпорадності. Ще більше ненавиділа те, що не могла відокремити власний страх від того, що відчувала до Люсьєна. Їй хотілося відштовхнути його, змусити сказати все, що він знав, а водночас — запитати, чому в його голосі стільки болю, коли він вимовляє ім’я Ізабели.

Вона не мала права сумувати за дитиною, якої не пам’ятала.

І все ж сумувала.

Так сильно, що іноді їй здавалося: у її грудях залишилася порожнеча, яка має форму маленької долоні.

— Аделаїдо…

— Не треба.

— Дозволь мені пояснити.

— Ти мав десять років, щоб пояснити.

Він замовк.

За вікном знову почався дощ. Краплі билися об каміння, а вітер шарпав гілки так, ніби хотів дістатися до обсерваторії й витягнути звідти всі їхні таємниці.

Аделаїда витерла щоку й підняла конверт.

— Я знайду Маріанну. І якщо ти ще раз спробуєш мене зупинити, я більше не слухатиму жодного твого слова.

— Ти не знаєш, де її шукати.

— Тоді допоможи мені.

Люсьєн довго дивився на неї. У його очах боролися страх і щось схоже на полегшення. Наче він роками чекав, коли вона нарешті поставить це запитання, але водночас боявся почути його більше за будь-який вирок.

— Є одна людина, яка може знати, де вона, — сказав він. — Мадам Вальє.

Аделаїда нахмурилася.

— Стара гувернантка?

— Вона була поруч із тобою тієї ночі.

— Ти казав, що вона поїхала до Парижа.

— Я казав, що вона залишила маєток.

— Знову гра слів.

Люсьєн не заперечував.

— Вона повернулася до Нормандії кілька місяців тому. Оселилася в невеликому будинку біля старої церкви. Я не шукав із нею зустрічі, бо…

— Бо вона знає те, чого не хочеш розповідати ти.

— Бо вона втратила більше, ніж ти можеш уявити.

Аделаїда хотіла розпитати його докладніше, та він уже підійшов до дверей.

— Нам треба повертатися. До вечора дорогу може затопити.

— І це все? Ти назвав мені ім’я — і вважаєш, що тепер я маю тобі довіряти?

Люсьєн зупинився, не обертаючись.

— Ні. Я просто більше не хочу, щоб ти шукала відповіді сама й щоразу знаходила їх у місцях, де вони можуть тебе зламати.

— Можливо, мене вже зламали.

Він озирнувся.

— Тоді я допоможу тобі зібрати себе заново.

Аделаїда не відповіла. Вона боялася, що якби вимовила бодай слово, то або пробачила б йому занадто багато, або сказала б те, чого вже ніколи не змогла б забрати назад.

Тож вона просто пішла повз нього.

І цього разу Люсьєн не спробував її затримати.

У маєтку панувала незвична тиша.

Аделаїда повернулася до своєї кімнати, сховала лист у шухляду й довго стояла перед дзеркалом. Вона дивилася на власне обличчя, на бліді губи, на темні кола під очима. Хотіла побачити в собі бодай щось, що пояснило б, ким вона була до того, як її пам’ять перетворилася на порожній коридор.

— Хто ти? — прошепотіла вона своєму відображенню.

Дзеркало мовчало.

Вона торкнулася холодного скла кінчиками пальців. На мить їй здалося, що відображення запізнилося з рухом. Ледь помітно, майже непевно. Аделаїда відсахнулася, вдарившись стегном об туалетний столик.