Розділ 7. Обсерваторія, якої не мало існувати

Дощ не припинявся навіть на світанку.

Він стукав по шибках старого будинку, стікав темними доріжками по склу й збирався у калюжі на кам'яних сходах. Аделаїда майже не спала. Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила білу троянду, залишену біля каплиці, маленький ключ із літерою «І» та обличчя дівчинки, яка назвала її мамою.

Вона могла переконувати себе, що це був сон. Наслідок утоми, страху, нескінченних запитань, на які ніхто не хотів відповідати. Але сон не пояснював ключа в її долоні, а страх не міг намалювати на металі знайому літеру, яку вона чомусь упізнала відразу.

Аделаїда сиділа біля вікна, загорнувшись у теплу шаль. На столику перед нею лежав щоденник, знайдений у західному крилі. Вона перечитувала останній запис уже втретє, намагаючись відшукати бодай одну деталь, яка допомогла б зрозуміти, що сталося тієї ночі десять років тому.

«Якщо колись я забуду, нехай зорі нагадають мені дорогу. Не шукайте її у воді. Шукайте там, звідки ми колись дивилися на небо».

— Обсерваторія, — прошепотіла Аделаїда.

Вона знала про неї. Принаймні так їй здавалося. Колись у будинку згадували стару споруду на пагорбі за садом, але всі запевняли, що її зачинили задовго до зникнення Ізабели. Від неї залишилися тільки кам'яні стіни й дах, який давно провалився.

Та якщо запис був правдивим, Ізабела могла бувати там.

Або хтось дуже хотів, щоб Аделаїда в це повірила.

У двері постукали.

Вона швидко сховала щоденник під шаль, хоча сама не розуміла, чому відчула потребу зробити це.

— Увійдіть.

Люсьєн з'явився на порозі. На ньому була та сама темна сорочка, що й напередодні, а під очима залягли тіні. Він мав вигляд людини, яка провела ніч не краще за неї.

Його погляд ковзнув до столика, затримався на ключі, а тоді повернувся до її обличчя.

— Ти збираєшся туди йти?

Аделаїда повільно випросталася.

— Доброго ранку і тобі.

— Не грайся зі мною. Я бачив, як ти дивилася на цей ключ.

— Ти також знаєш, що він відчиняє?

Люсьєн не відповів відразу. Він підійшов до вікна, глянув на мокрий сад і провів долонею по обличчю.

— Обсерваторію.

— Тоді чому ти не сказав про неї раніше?

— Тому що вона небезпечна.

Аделаїда гірко всміхнулася.

— У цьому будинку небезпечне все, Люсьєне. Замкнені двері, старі фотографії, твоя мовчанка. Навіть мої власні спогади, яких я не можу пригадати. Мені вже важко визначити, чого саме я повинна боятися.

Він повернувся до неї.

— Ти не розумієш, що можеш знайти.

— А ти розумієш? — Її голос затремтів, але цього разу вона не дозволила собі відступити. — Ти десять років жив із цим секретом. Ти знайшов стрічку Ізабели біля води, знаєш про західне крило й досі не пояснив, чому вчора направив на мене револьвер. Скільки ще ти збираєшся вирішувати за мене?

Люсьєн опустив очі.

Цей жест виявився страшнішим за будь-яку погрозу. Вона звикла до його холодності, до відповідей, у яких було більше прихованого, ніж сказаного. Але зараз він здавався не розгніваним і не байдужим. Він був наляканий.

— Я не хотів, щоб ти знову це пережила, — тихо промовив він.

— Що саме?

— Ту ніч.

Аделаїда відчула, як у неї похололи пальці.

— Ти пам'ятаєш її?

— Краще, ніж хотів би.

— Тоді розкажи.

Люсьєн довго мовчав. Десь унизу грюкнули дверцята кухонної шафи, а вітер торкнувся шибки так, ніби хтось провів по ній нігтем.

— Не тут, — нарешті сказав він. — Якщо ти справді хочеш побачити обсерваторію, я піду з тобою.

— Я не просила супроводу.

— А я не пропоную тобі захист, — відповів він. — Я пропоную тобі свідка. Є речі, які я більше не маю права приховувати.

Вона хотіла запитати, чому саме сьогодні він раптом вирішив заговорити. Та його обличчя підказувало: відповідь їй не сподобається.

До обсерваторії вони вирушили після полудня.

Дощ трохи вщух, але небо залишалося низьким і важким. Доріжка за садом заросла бур'янами, а гілки старих яблунь чіплялися за одяг. Аделаїда йшла попереду, стискаючи ключ у кишені пальта. Люсьєн тримався на кілька кроків позаду, не намагаючись її наздогнати.

Вона відчувала його присутність, однак не озиралася.

Між ними залишилося надто багато невисловленого, щоб звичайна розмова могла повернути колишню довіру. Якщо колись вона й довіряла цьому чоловікові беззастережно, тепер сама думка про це здавалася їй чужою. І все ж щось усередині болісно реагувало на його мовчання, на втому в його голосі, на те, як він іноді дивився на неї, ніби боявся побачити не ту жінку, яку пам'ятав.

Обсерваторія постала за поворотом стежки.

Вона була меншою, ніж Аделаїда уявляла: кругла кам'яна споруда з потрісканими стінами, напівзруйнованим куполом і вузькими вікнами. В'юнкі рослини обплели вхід, а над дверима виднілися стерті літери. Колись тут, мабуть, було затишно. Можливо, хтось приходив сюди вечорами, приносив книжки, запалював лампу й чекав, доки перші зорі з'являться над горизонтом.

Аделаїда зупинилася біля дверей.

— Чому її замкнули?

— Після зникнення Ізабели.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Він дістав із кишені старий ліхтар і запалив його. Полум'я здригнулося від протягу, кинувши жовте світло на кам'яну кладку.

Аделаїда вставила ключ у замок.

Спершу він не піддався. Вона спробувала ще раз, обережно повернула зап'ястя — і всередині щось клацнуло.

Двері відчинилися з довгим, жалібним скрипом.

Запах сирості, пилу й старого дерева вдарив у ніс. Усередині стояв круглий стіл, кілька зламаних стільців і металевий механізм телескопа, спрямований до отвору в куполі. На підлозі валялися уламки скла, а на стіні висіла карта зоряного неба, пожовкла й потріскана по краях.

Проте найбільше Аделаїду вразило інше.

На столі лежала свіжа біла троянда.

Її пелюстки ще зберігали вологу, а зелений стебель був акуратно підрізаний. Поруч стояла маленька порцелянова чашка. Усередині залишилося трохи кави.