Розділ 6. Та, що залишилася по той бік

— Мамо?

Одне коротке слово розірвало тишу старої каплиці, і я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вчепившись у холодний одвірок, я намагалася розгледіти постать за спиною Лавінії. У напівтемряві виднілися маленькі плечі, бліде обличчя й темні кучері, які я пам’ятала так виразно, ніби востаннє торкалася їх учора.

Ні. Цього не могло бути.

Я бачила її раніше — у дзеркалі, біля каміна, серед туману над озером. Кожного разу вона зникала, щойно я намагалася наблизитися. Але тепер дівчинка стояла переді мною, і я чула її голос. Той самий голос, який, здавалося, зберігся в найглибшому закутку моєї душі, куди не змогли дістатися ані забуття, ані чужі слова.

— Ізабело… — прошепотіла я.

Вона не відповіла. Лише дивилася на мене з таким сумом, що мені захотілося впасти перед нею навколішки й просити пробачення за всі роки, які я в неї відібрала.

Я зробила крок уперед, але Лавінія підняла руку, зупиняючи мене.

— Не поспішай, Аделаїдо.

— Відійди від неї.

— Ти навіть не знаєш, хто перед тобою.

— Я знаю, хто така моя донька!

Власний голос здався мені чужим. Він тремтів, зривався, та я не могла стримати почуттів, які нарешті прорвалися крізь стіну забуття. Я стільки років не знала, що мала дитину, а тепер хтось знову стояв між нами й вирішував, чи маю я право до неї доторкнутися.

Лавінія повільно опустила руку.

— Ти вже одного разу пообіцяла повернутися, — сказала вона. — Пам’ятаєш, чим закінчилася та обіцянка?

Я заплющила очі.

І світ розколовся.

Дощ барабанив по шибках. У коридорі лунали важкі кроки, десь унизу грюкнули двері. Маленька Ізабела стояла переді мною в нічній сорочці, стискаючи рожеву стрічку. Її обличчя було мокрим від сліз, а губи тремтіли, коли вона запитувала, чи повернуся я за нею.

Я присіла перед нею й обхопила її маленькі долоні своїми.

— Послухай мене уважно, серденько. Ти зараз підеш у схованку. Там буде темно, але ти не повинна боятися. Я прийду по тебе, щойно все закінчиться.

— Ти обіцяєш?

Я поцілувала її в чоло.

— Обіцяю. Ти ж моя зіронька. Я завжди знайду дорогу до тебе.

Потім відчинила приховані дверцята за гобеленом і допомогла їй спуститися вузькими сходами. Ізабела озирнулася востаннє, перш ніж темрява поглинула її маленьку постать.

— Мамо, не забудь мене.

Я хотіла відповісти, але за спиною почувся крик Люціана. Я обернулася, а коли знову подивилася на схованку, дверцята вже зачинилися.

Спогад урвався.

Я розплющила очі й хапнула ротом повітря. Серце билося так сильно, що віддавало болем у скронях. Я притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїтися, але сльози вже текли по щоках.

— Я пам’ятаю… — прошепотіла я. — Боже, я справді пам’ятаю.

— Що саме? — запитала Лавінія.

Я подивилася на неї крізь сльози.

— Як я сховала свою доньку. Як пообіцяла повернутися. Як залишила її саму.

— Тоді ти повинна згадати й те, чому не повернулася.

— Я не знаю! — вигукнула я. — Я пам’ятаю дощ, крики, Люціана… А потім нічого! Що зі мною сталося? Що сталося з Ізабелою?

Лавінія відвела погляд. На мить її обличчя здалося мені не холодним і загадковим, а виснаженим від болю, який вона носила в собі надто довго.

— Ти боїшся не правди, Аделаїдо. Ти боїшся згадати, що сама зробила тієї ночі.

— Я хотіла її врятувати.

— Так. Але ти не знала, кого насправді потрібно було рятувати.

Я не встигла запитати, що вона має на увазі, бо за нашими спинами пролунали кроки.

Люціан увійшов до каплиці, важко дихаючи після бігу. Його темне пальто було розстебнуте, волосся розтріпалося від вітру, а на обличчі застиг вираз людини, яка надто пізно зрозуміла, що втратила контроль над ситуацією.

Побачивши Лавінію, він зблід. Потім перевів погляд на дівчинку в темряві.

— Ні, — видихнув він. — Цього не може бути.

Лавінія ледь усміхнулася.

— Ти завжди повторюєш одне й те саме, коли бачиш те, чого не здатен пояснити. Але цього разу тобі доведеться залишитися й відповісти.

— Відійди від неї, — наказав Люціан.

— Кого саме ти хочеш урятувати? — запитала Лавінія. — Аделаїду чи Ізабелу?

Він не відповів.

Я перевела погляд на нього, а потім знову на дівчинку. Вона стояла нерухомо, стискаючи в руках білу троянду. Її обличчя було знайомим до найменшої риси, але водночас у ньому відчувалося щось неправильне, невловиме. Ніби я дивилася на власний спогад, який хтось навмисно змінив.

— Ізабело, серденько, це справді ти? — запитала я, намагаючись стримати сльози. — Ти пам’ятаєш мене?

Дівчинка повільно підняла голову.

— Я пам’ятаю, що ти обіцяла прийти.

У мене перехопило подих.

— Я шукала тебе…

— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти забула.

Я не змогла заперечити. Слова застрягли в горлі, а сльози застелили мені очі. Я хотіла обійняти її, притиснути до себе й більше ніколи не відпускати, але боялася, що вона зникне, щойно я торкнуся її руки.

— Чому ти не вийшла зі схованки? — запитала я. — Я ж сказала тобі чекати.

— Ти не прийшла.

— Я знаю…

— Ні, мамо. Ти не знаєш.

Її голос здригнувся. На мить вона здалася зовсім маленькою — тією дитиною, яка колись засинала в мене на руках, ховаючи обличчя в моїй долоні. Я майже відчула тепло її щоки й легкий запах лаванди, яким завжди пахло її волосся.

Та щойно я зробила крок, дівчинка відступила в темряву.

— Не йди від мене, — благала я. — Будь ласка, Ізабело. Я більше не залишу тебе саму.

Вона похитала головою.

— Ти вже це казала.

Люціан підійшов ближче й схопив мене за руку.

— Аделаїдо, нам потрібно повернутися до маєтку.

Я різко вивільнилася.

— Не смій мене торкатися!

Він завмер.

— Я намагаюся врятувати тебе.

— Від кого? Від власної доньки?

Його обличчя спотворилося від болю.

— Від того, що залишилося після тієї ночі.

Лавінія тихо засміялася, і в цьому сміху не було ані радості, ані полегшення.