Пролог

Лист, який не повинен був дійти

Нормандія, Франція. Жовтень 1889 року.

Найстрашніше було не те, що вона забула обличчя власної матері.

Найстрашніше — що іноді, прокидаючись серед ночі, Аделаїда не могла пригадати, чи любила її колись узагалі.

Вона пам’ятала материні руки. Принаймні думала, що пам’ятала. Довгі пальці, тонкий запах лаванди, прохолодний дотик до чола, коли в дитинстві вона хворіла. Та щойно намагалася уявити обличчя, спогад розсипався, наче попіл, розтертий між пальцями. Залишався тільки голос — тихий, майже ніжний, — який раз у раз повторював одне й те саме:

Не повертайся додому, Аделаїдо.

Вона ніколи не розуміла, чому ці слова викликали в неї такий жах.

Того вечора дощ ішов від самого полудня. Вітер гнув дерева вздовж дороги, зривав останнє листя й кидав його під колеса карети. Коли кучер зупинив коней перед залізними воротами, Аделаїда спершу вирішила, що вони помилилися дорогою.

За воротами стояв маєток.

Високий, похмурий, із вузькими вікнами й темними баштами, він здіймався над озером, наче щось живе, що просто навчилося нерухомо чекати. Кам’яний фасад потемнів від вологи. На балконі другого поверху ворушилася важка штора, хоча всі вікна були зачинені.

Аделаїда відчула, як холод повільно пробирається під комір дорожнього пальта.

— Це Вальмонт? — запитала вона.

Кучер не відповів одразу. Він дивився на будинок так, ніби впізнав його, але волів би ніколи не бачити.

— Так, мадемуазель.

— Ви бували тут раніше?

— Ні.

Він збрехав так швидко, що вона навіть не встигла вирішити, чи варто перепитувати.

Аделаїда вийшла з карети. Під підошвами хлюпнула холодна вода, вітер одразу вихопив із рук рукавичку. Вона нахилилася, щоб підняти її, і побачила біля воріт маленьку дитячу туфельку.

Стару, забруднену землею, із розірваною застібкою.

Чомусь їй стало важко дихати.

Вона не знала цієї речі. Ніколи не бачила її раніше. І все ж у ту мить Аделаїда відчула таку гостру, майже фізичну тугу, що мусила спертися долонею на холодні ґрати.

Їй здалося, що десь за спиною сміється дитина.

— Мадемуазель, нам краще їхати, — тихо промовив кучер.

Аделаїда випросталася.

— Ви щойно привезли мене сюди. Куди саме ви пропонуєте їхати?

Чоловік опустив очі.

— Куди завгодно. Тільки не залишайтеся на ніч.

Вона хотіла запитати, чого він боїться. Хотіла вимагати пояснень. Натомість із будинку долинув звук, від якого кров похолола в жилах.

Тричі вдарив дзвін.

Важко. Повільно.

Аделаїда дивилася на фасад, на темні вікна, на нерухомі ворота. Вона знала, що в маєтку ніхто не живе. Принаймні так стверджував нотаріус, коли повідомив їй про спадщину. Попередня власниця, графиня Лавінія Вальмонт, померла десять років тому. Слуги роз’їхалися, кімнати зачинили, а сам будинок залишили під наглядом управителя.

Тож хто міг бити в дзвін?

Вхідні двері відчинилися.

На порозі стояла літня жінка в чорній сукні. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а обличчя здавалося настільки блідим, що Аделаїда спершу подумала про хворобу.

Жінка дивилася на неї з жахом.

Не з подивом. Не з цікавістю.

З жахом людини, яка побачила мерця.

— Мадемуазель… — прошепотіла вона.

— Ми знайомі?

Стара служниця затиснула рот долонею. Її очі наповнилися слізьми.

— Господи милосердний. Ви все-таки повернулися.

Аделаїда відчула, як усередині щось стислося.

— Я ніколи тут не була.

Жінка похитала головою, але нічого не сказала. Лише відступила, пропускаючи її всередину.

У холі пахло вогкістю, воском і чимось солодкуватим, давно зіпсованим. На стінах висіли портрети людей із холодними обличчями. Вони дивилися на Аделаїду з однаковою суворістю, наче кожен із них мав право запитати, чому вона так довго не поверталася.

Біля сходів стояв годинник. Його стрілки завмерли на одинадцятій сімнадцять.

Аделаїда зняла рукавички.

— Я хочу оглянути кімнати. А завтра ми поговоримо про документи.

— Не завтра, мадемуазель, — озвалася служниця.

— Чому?

Стара жінка глянула на вікна. За склом уже згущувалася ніч, а над озером проступали перші зорі.

— Тому що завтра ви знову захочете поїхати.

Аделаїда різко обернулася.

— Що ви знаєте про мене?

— Більше, ніж повинна.

— Тоді скажіть.

Служниця довго мовчала. Здавалося, вона боролася не з бажанням відповісти, а зі страхом перед самою відповіддю.

Нарешті вона простягнула Аделаїді пожовклий конверт.

На ньому було написано її ім’я.

Не друкованими літерами, не рукою нотаріуса, а знайомим, майже болісно знайомим почерком. Аделаїда провела пальцем по чорнильних лініях. Її власні пальці раптом почали тремтіти.

— Хто це написав?

— Графиня Лавінія.

— Але вона померла десять років тому.

— Так.

— Тоді як цей лист опинився тут?

Служниця заплющила очі.

— Вона наказала віддати його вам у день вашого повернення.

Аделаїда відчула, як слова провалюються кудись усередину, залишаючи по собі порожнечу.

— Мого повернення?

Стара жінка не відповіла.

Аделаїда розірвала край конверта. Усередині лежав один аркуш, складений удвоє. На папері проступили сліди води, а внизу темніла червона воскова печатка, надтріснута навпіл.

Вона розгорнула лист.

Моя люба Аделаїдо.

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, я померла вдруге.

Аделаїда перестала дихати.

Я знаю, що тобі сказали. Знаю, що ти пам’ятаєш, і знаю, чого не пам’ятаєш. Не намагайся довіряти власним спогадам. Вони не брешуть — вони лише зберігають те, що ти сама дозволила їм залишити.

Не шукай мене в родинній усипальниці.

Не відчиняй західної вежі.

І заради всього, що ще залишилося від тебе, не дозволяй Люціану де Веруа торкнутися твоєї руки.

Останній рядок був написаний іншим чорнилом. Літери розпливлися, ніби авторка плакала, коли виводила їх.