Розділ 2

Ліара не спала до світанку.

Вона сиділа на підлозі біля ліжка, загорнувшись у ковдру, і дивилася на стіну, де ще кілька годин тому бачила власну тінь.

Тепер там нічого не було.

Лише стара тріщина, що тягнулася від стелі до підвіконня, та пляма вологи, яку господар обіцяв полагодити ще минулої зими.

Ліара кілька разів перевіряла кімнату. Зазирнула під ліжко, за шафу, навіть відчинила двері до крихітної комори. Нікого.

Папір із дивним написом лежав на столі.

Не довіряй чоловікові, який носить твоє минуле замість власного.

Вона перечитала ці слова стільки разів, що почала бачити їх навіть тоді, коли заплющувала очі.

Найгірше було те, що вона впізнавала почерк.

Не просто схожий. Не той, яким іноді пишуть люди, що навчилися копіювати чужі літери.

Це був її почерк.

Такий самий нахил, ті самі нерівні проміжки між словами, навіть маленька подряпина в кінці останньої літери, яку вона залишала, коли поспішала.

Ліара підвелася й підійшла до столу.

Поряд із запискою лежав чистий аркуш. Вона взяла перо, вмочила його в чорнило й написала своє ім'я.

Ліара Вейн.

Потім поклала поруч обидва аркуші.

Вони були однаковими.

Вона відчула, як усередині повільно наростає паніка.

Хтось міг проникнути до кімнати. Хтось міг підкинути записку. Хтось міг навіть знати, як вона пише.

Але хто міг знати те, чого не знала вона сама?

І чому цей хтось назвав її минуле своїм?

Королівський архів зустрів її звичним запахом пилу, старого пергаменту й воску.

Ліара прийшла раніше, ніж зазвичай. На вулицях ще лежав ранковий туман, а сонце лише торкалося верхівок будинків. Вона сподівалася, що зможе спокійно попрацювати, поки інші архіваріуси не з'явилися.

Їй потрібно було знайти інформацію про символ.

І про вежу.

І, якщо пощастить, про людину, яка мала її обличчя.

Вона зачинила за собою двері, зняла плащ і запалила лампу. Потім рушила до найстарішої частини архіву — сховища, куди рідко заходили навіть досвідчені дослідники.

Там зберігалися документи часів перших королів Ельдаріону. Більшість із них були пошкоджені, деякі — написані мовами, яких уже ніхто не розумів. На полицях лежали сувої, обгорілі книги та скриньки з печатками давно зниклих родів.

Ліара знала це місце краще за власну кімнату.

Вона відсунула важкі двері й почала переглядати каталоги.

Символ, який вона бачила, не був гербом жодного з відомих дворянських домів. Принаймні в тих записах, які їй траплялися.

Вона знайшла згадку про нього в одному старому покажчику.

Знак трьох меж. Використовувався під час досліджень заборонених переходів. Після королівського указу всі матеріали вилучено.

Нижче стояла примітка іншою рукою:

Не відновлювати.

Ліара провела пальцем по вицвілих літерах.

— Заборонені переходи, — прошепотіла вона.

Це звучало як казка. Дурна легенда, якою лякали дітей, аби ті не заходили до покинутих будівель.

Проте останні двадцять чотири години переконували її, що в Ельдаріоні існує набагато більше речей, ніж описано в королівських книгах.

Вона витягнула зі сховища товстий реєстр і поклала його на стіл.

Сторінки шелестіли під пальцями. Дати, імена, назви досліджень, короткі звіти.

А потім вона знайшла те, що шукала.

Проєкт нездійснених варіантів.

Запис був датований сто дванадцять років тому.

Ліара нахилилася ближче.

Дослідження спрямоване на вивчення відгалужень можливих подій. Об'єктом спостереження є варіанти реальності, що не набули матеріального існування.

Вона перечитала речення.

Можливі події?

Варіанти реальності?

Під записом стояв знайомий символ.

А поруч — відбиток печатки королівського дому.

Ліара перегорнула сторінку.

Там були вирвані аркуші.

Не просто відсутні — хтось вирізав їх ножем, залишивши рівні краї.

На наступній сторінці виднівся лише один рядок:

Перший прохід було відкрито за участю носія, позначеного знаком трьох меж.

Ліара відчула неприємне поколювання в пальцях.

Вона перегорнула ще одну сторінку.

І завмерла.

Унизу сторінки був підпис.

Ліара Вейн.

Чорнило давно потемніло, пергамент пожовтів, а дата стояла така сама — сто дванадцять років тому.

Вона повільно відсунулася від столу.

— Ні...

Це було неможливо.

Її батьків давно не було серед живих. Вона народилася двадцять один рік тому в невеликому поселенні на півночі, про що свідчив запис у міській книзі. Її дитинство було звичайним, наскільки вона пам'ятала. Ніяких таємних експериментів, королівських лабораторій чи заборонених переходів.

Вона не могла бути причетною до подій столітньої давнини.

Хіба що...

Ліара відчула, як у голові майнула думка, від якої захотілося негайно відмовитися.

Хтось використав її ім'я.

Так. Це мало бути пояснення.

Вона нахилилася, щоб роздивитися підпис уважніше.

Під ним виднівся ще один рядок, майже повністю затертий часом.

У разі повторного пробудження носія негайно повідомити королеву.

І нижче, дрібнішим почерком:

Не дозволяти їй згадати.

Ліара почула кроки.

Вона різко обернулася.

У дверях стояв старший архіваріус, пан Орден. Сивий чоловік із вічно невдоволеним виразом обличчя, який, здавалося, народився вже старим.

— Ви знову в забороненому сховищі, пані Вейн?

Ліара швидко закрила книгу.

— Шукала старі записи про королівські символи.

— Для чого?

— Для роботи.

Він подивився на неї поверх окулярів.

— У вас є окрема кімната для роботи з такими матеріалами. І вам добре відомо, що це сховище закрите.