Там, де мовчать серця
Розділ 8: Пісня хвиль
Вони йшли берегом, де пісок був холодним і вологим. Небо затяглося хмарами, а море шуміло, наче теж хотіло щось сказати. Софія тримала щоденник притиснутим до грудей — тут мала бути ще одна пісня.
У закинутому маяку на краю скелі вони знайшли старий магнітофон. Софія натиснула "play" — і з динаміків пішов потрісканий звук, майже нечутний, але достатній, щоб запалити нову візію.
Її очі закрились.
Вона бачила жінку на березі. Та сиділа на самоті, загорнута в пальто, дивлячись у море. У руках — лист, що мокрів від сліз. Це була її бабуся. Софія зрозуміла: пісня розповідала про того, кого вона втратила на війні — чоловіка, якого кохала, але який ніколи не повернувся. Лист у її руках був останнім, що вона отримала.
Коли візія завершилась, очі Софії блищали від сліз. Марко обійняв її — мовчки, з повагою.
— Кожна пісня — це чийсь біль, — сказав він. — Але й пам’ять. Ми несемо її, щоб більше ніхто не був самотнім у тиші.
Софія подивилась на море. Воно все ще шуміло. Але тепер — у ньому було щось більше, ніж просто шум: глибина, пам’ять, відлуння серця.
---
#3436 в Фентезі
#1909 в Жіночий роман
Відредаговано: 08.04.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
