Мить, яку не можна відпустити

Чому?.. Після всього, що я сказав... 

Її руки тремтіли, але не відпускали. Вона притиснулуся до мене так, ніби боялася, що я зникну. 

Реббека... - Не йди... будьласка... навіть якщо я повинна тебе ненавидіти...

Уся злість у мене розтанула в одну мить. Ніби буря вщухла, залишивши тільки тихий, теплий подих. Я повернувся до неї обличчям і обережно обійняв у відповідь.

Що ти зі мною робиш?.. Чому поруч із тобою я не можу бути тим, ким був раніше..?

Я притиснув її до себе, відчуваючи, як швидко б'ється її серце. Її сльози текли по щоках, мов прозорі каплі дощу, і губилися на моїх грудях.

-Тихо... - прошепотів я ледь чутно, навіть сам не впізнаючи власного голосу.

Реббека... - Він... не відштовхує мене?.. Чому тоді так спокійно... так тепло?..

Вона Павла м'ятою і ніжним весняним цвітом - таким знайомим, таким живим. Цей запах раптом здався мені дорожчим за будь-які скарби.

Я провів рукою по її волосся, повільно, ніби боявся злякати її ще більше.

-Як тут... - тихо сказав я, сам не розуміючи, для кого більші ці слова - для неї чи для себе.

Реббека... - Якби ти завжди був таким... я б ніколи не боялася тебе... 

Вона трохи міцніше притиснулася до мене, і я відчув, як її дихання поступово вирівнюється. Може ще не все втрачено?.. Може, я ще можу все виправити... 

Я заплющив очі, притискаючи її ближче.

Якщо відпущу - вона зникне. Якщо триматиму - можу зламати її... Але зараз... зараз я просто хочу, щоб цей момент не закінчувався.

Реббека... - Не відпускай мене... хоча би ще трохи...