Коли страх стає почуттям

Вона ж, у середині себе, відчувала суміш розпачу і ... здивування. Щось у його рішучості, у його погляді, змушувало її серце плакати швидше, навіть коли вона лаялася і брикалася. І хоч вона не зізналася бо нікому - навіть собі - страх і тремтіння поруч із цією людиною змушувало її відчувати щось нове... щось, що вона ще не розпізнавала. Команда завмерла, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Я помітив їхні очі, повні цікавості та тривоги, і спокійно сказав:

-Ще турбуйтеся. Продовжуйте свою роботу і не звертайте на мене уваги.

Я відніс її до своєї каюти, і, закривши двері, обернувся. Мої очі зустріли її погляд - спалах страху, змішаний із люттю, і щось глибоко особисте. 

-Ти нікуди не підеш... і ніколи не втичеш від мене, - сказав я тихо, але кожне слово було як вирок.

-Ха якщо ти спробуєш... я... - Я зупинився, вдивляючись у її очі, кожен дрібний прояв емоцій. Її губи тримтіли, очі блищали від сліз, але водночас там була незламна воля. І саме ця непохитність змусила мене робити крок далі.

-Як зроблю так, щоб ти зрозуміла, - прошепотів я, - що навіть у найтемніші моменти тобі ніхто не загрожуватиме... крім мене. І навіть тоді, коли здаватиметься, що страх поглинає все, ти зрозумієш, що наша доля переплетена, і ні втеча, ні крик, ні сльози не змінять цього.

Вона відступила на урок, серце її калатало, але погляд не відводила. Я відчув, як напруга між нами зріла, як повітря стало густим, як перед бурею. І я знав: від цього моменту нічого не буде таким, як раніше.

Я вже збирався виходити з каюти, коли раптом почув позаду швидкі кроки. Не встиг озирнутися, як Реббека почала щосили бити мене по спині.

Я вже хотів розсердитися, різко повернутися - але в туж мить вона раптово мене.

Я завмер.