РОЗДІЛ 32

 Цього разу Юрко показав нам дорогу до  зовсім іншого лісу у горах, мовляв, там де ми були до цього, грибів вже майже немає, тому марна трата часу їхати туди,  а цей ліс кращий, в цю пору року тут місцеві збирають досить багато грибів.   Тому, що в ньому більшість білих грибів пізніх — в осінній період. Ліс мені здався  дуже моторошним, чомусь в ньому було дуже неспокійно. Він викликав страх, весь час мені здавалося, що за нами хтось спостерігає. Навколо стояла мертва тиша.

Ані співу  пташок. Ані звуків звірів, не було чутно.  Лише тріскали   гілки дерев, та листя  під ногами. Юрко розповів, що це містичний ліс і сюди приїжджі грибники ідуть лише у крайньому разі, тут  навіть досить досвідчений грибник легко може загубитися, хоч і знає його,  як своїх п'ять пальців. Але місцеві цього лісу не бояться.

По розповідях старожилів тут є  місцевість,  як бермудський трикутник, якщо ти в нього попадеш, то навряд чи вийдеш без допомоги, будеш ходити колами в одному і тому самому місці, але ніяк не виберешся.

Ще  Юрко сказав, що існує   заговір — нашепт, з допомогою якого можна вибратися з того кола.   Він розповідав, що у далекі часи війни, тут у цьому лісі, ховалися наші люди з села,   від німців. Але їм це не допомогло і німці їх знайшли, їх здав  місцевий житель, за три картоплини й  грудку пшениці, для родини,  яка вмирала з голоду. 

 Німці  спустили вівчарок, по  слідах селян.  І от-от  мала наздогнати людей смерть,  та була серед наших, одна дівчина,  яка славилася ще до війни своїми містичними дивами. Люди в селі її боялися давно,  й обходили стороною.  Коли німці мали вже зловити наших, й  вбити. Марися — так звали дівчину,  почала просити селян лишатися в колі,  яке обводила поспіхом невеликою гіллякою, нашіптуючи собі під ніс дивні слова, та розмахуючи руками.

  Обмотувала  листя травою,  а потім прокусила собі  руку і  тією кров'ю помітила  дерева навколо.  Дехто розповідав, що  то  був ритуал чорної магії.  Здійнявся сильний  вітер, який здирав навколо листя з дерев,  та сухі гілляки летіли в різні сторони, небо стало багряно — чорним.  Марися  встигла, вона таки наклала на ділянку лісу чари —  невидимості.Чари — якими врятувала  сотню селян.

Після цього, впала й була деякий час без свідомості, багато сили витратила на захист людей,  але   німці  які проходили  повз того кола  не бачили  селян.

Вони були наче за дзеркалом,   яке відзеркалювало  ліс.  Так   і  рятувалися селяни від німців, та не проханих гостей. А коли чужинці   наближалися знову до села й була небезпека —   до цього місця в лісі  бігли ховатися всі, й  малі й дорослі.

Кожен з села  знав маленький нашепт,  якому  їх навчила Марися, для того, щоб вийти з  зачарованого кола,  коли мине небезпека.  Й берегли той нашепт  роками, нікому не розповідаючи, передавали лише в родинному колі, з покоління в покоління. 

 Якщо чужий хто з   людей зайшов у  те коло, на нього чекала страшна  смерть у муках,  бо  вийти з кола  не мож, без спеціального нашепту,  так не одна людина згинула на тому місці.  Юркові цей  нашепт  дістався   від його прабабки. Її родина жила в тому селі ще до війни, вона   була  донькою конюха, єдиною   з п'ятьох дітей, яка пережила ту війну, завдячуючи Марисі та її  містичному колу. 

Селяни прозвали те місце - "Марисин згин". Багато прабабця розповідала внукові про те місце, коли він приїздив у село на канікули, показувала йому дорогу до "ЗГИНУ" та  вчила його нашепту.  

А він його оберігав  усе своє життя,  нікому не розповідаючи.  Беріг нашепт  як зіницю ока,  та завжди попереджав, щоб  всі,  хто був,  з ним у тому лісі,  були обережні й далеко від нього не відходили.  Він мав  бачити,  що всі в порядку й в  безпеці.

Я  не знала,  що мені робити і як мені провести час з Максимом, я не вірила у ті дурні казочки.  Звичайно, ліс був дуже важкий,  з великими пагорбами,  та перелазами.   Я почала від усіх відставати, змучилась.   Просила, щоб мене не залишали одну. 

І  тут мені підіграла доля —  Юрко велів Максимові, щоб він подивлявся за мною,  оскільки Максим теж знав  цей ліс і бував тут не один раз.  Доки всі пильно шукали гриби та весь час робили переклик, я  старалася йти  поволі, щоб залишитися на най  більшій відстані,  з Максимом від усіх.   

Сама не помітила за своєю крутихвісттю  до   Максима,   як ми опинилися в якомусь місці,  не схожому на попередні місця.    Максим мовив, що ми згубилися і напевно таки потрапили в "Марисин згин".  Я посміялася над ним, що не вірю в казочки,  але сміх мій був не довгим.   Були  ми,  наче десь між світами. Я  чула страшний крик людей,  їх були сотні,  він лунав наче прикручений звук на телевізорі  — лячний шепіт — про допомогу.    

По тілу, від страху  бігали мурахи.  Блукаючи колами,  годинами,   ми верталися весь час до одного і того самого дерева.  Ми ні як не могли вийти на стежину до інших.   У мене почалася паніка.  Я питала у Максима, невже він не знає того віршика, про який говорив Юрко? 

Максим злився, говорив, що якби це був простий віршик,  як я це собі думаю, то  він його знав би. А це справжній магічний нашепт, і Юрко йому його,  не розповів, бо не є кровним родичем, а такі речі наліво й право не розповідають.  Інакше це місце перестане приймати нашепт і з нього вже нікому й ніколи не вдасться вибратися. Так у свій час попереджала Марися.   

 Я не хотіла тут вмирати,  я хотіла додому, вже не  потрібні мені були ті гриби, я істерила.   Та  Максим виявився досить мужнім,  взяв мене за руку,  почав заспокоювати. Говорити, що все  в порядку, що нічого страшного, скоро Юрко зрозуміє,  що їх не має,  що вони заблукали.  Та прийде по них.

  Лише  не можна сидіти на одному місці й  чекати темної ночі,  ми повинні весь час рухатися,  щоб вийти звідси.  Не знаю, навіть не можу сказати точно, скільки ми так  ходили ? Мені здавалося, що  години чотири.  У мене здали нерви я більше не могла, я сіла під дерево і почала плакати.

Натомість Максим присів біля мене, взяв мої руки у свої та почав просити мене заспокоїтися. Я плакала,  і говорила, що я хочу їсти,  хочу пити,  мене болять ноги і я змерзла. Він почав  розтирати   мені руки,  щоб я зігрілася.  Сказав, що ми можемо посидіти  хвилин  з десять   і мусимо вирушати далі.