РОЗДІЛ 28...

Дівчата стрибали біля віконечок у вагоні, і ніяк не могли дочекатися зустрічі з татом, бабусею, та дідусем. У них було стільки адреналіну, що мені здавалося ,що вони з легкістю пройшли б кілометрів п'ятдесят.

- Мам, а ще довго? Не могли ніяк схаменутися вони. -Ще трохи, майже годинка і ми приїхали. Відповідала я .

На вокзалі нас зустрічав Петро та Іван, дівчата одразу кинулись їм на шию. Вони вижали від радості ,що нарешті вони дома і будуть жити з мамою з татом, з бабусею та дідусем.

Будуть ходити по своїх друзях і нарешті будуть почувати себе вільно та спокійно. Всю дорогу яку ми їхали на таксі додому, дівчата розповідали без умовку які в них плани на літо , чим вони будуть займатися , як будуть гуляти та будуть ходити на рибалку та на річку купатися з татом.

 Я ж боялася зовсім іншого, що літо бігом промайне і почнеться школа, як зібрати мені їх, коли немає роботи й грошей? Петро пообіцяв, що буде шукати роботу. Коли приїхали додому до свекрухи, Стефанія плакала від щастя, що нарешті побачила своїх онучок.

 Вона їм наготувала стільки всякого смачного - медовий тортик, пісочне печиво , тістечка французькі, а також накрутила голубців, наварила борщу , купила цукерків, нарвала великих солодких ягід на городі та файно виклала їх на велике блюдо, щоб дівчата могли собі їсти стільки, скільки хочуть .

Дівчата стрибали ,раділи, ласували смаколиками та казали , що вони нарешті попали в рай. Надвечір нам прийшлось піти додому. Дівчата трохи з розпачем подивилися на подвір'я. Адже воно було занедбане, тут не було ні гойдалки , ні гірки. 

 Одна свіжо скошена трава , але багато цікавого і незвіданого. Бачила їх здивовану реакцію коли вони зайшли до хати. Будинок бажав мати кращий вигляд. Та ті  Петрові пошуки скарбів ,дуже похитнули цілісність й вигляд кімнат.  

Вони почали питатися, а де стіл, на чому вони будуть їсти ? На чому будуть сидіти? Де речі ? І чому хата виглядає так, ніби тут відбувалася війна , і її обікрали, майже все ,що потрібно винесли? 

 Тому, що стільців у домі теж не було. Петро сказав, що все буде, щоб вони не хвилювалися . А які вони були раді коли ми показали їм їх кімнату , вони стрибали на ліжках і казали що це щонайщасливіший день в їхньому житті .

Нарешті вони будуть мати власну кімнату і будуть спати окремо від усіх. Я пішла готувати вечерю і застеляти ліжка до ночівлі дівчаткам, а вони з Петром обговорювали плани на наступний день .

 Потім ще довго роздивлялися свої володіння , для них все було цікаво і незвично. Увечері коли вони лягали спати у свої ліжка, дівчата так міцно обіймали Петра і мене , цілували та казали, що дуже щасливі, що знову з нами й більше ніколи від нас не поїдуть, навіть якщо ми самі їх будемо віддавати.

 Вони не хочуть більше жити без нас , вони нас дуже люблять. Я теж надіялась , що незабаром все життя зміниться на краще.

Стефанія передавала сніданки Іваном, бігла з роботи з їдальні ПТУ, до нас на обід ,приносила нам каші супи , підливи. Старалася ,щоб дівчатка не були голодні. На свята та неділю брала їх із собою на ранішню службу до церкви. 

Іван привчав до роботи на городі та в саді, а увечері брав їх із собою на річку ловити рибу. Петро продовжував свої пошуки скарбів , але вже у підвалі будинку, та паралельно влаштувався на завод пилорамщиком і вже один раз приніс зарплату. 

Трохи підкупили продуктів на ті гроші ,а на решту з дівчатами пішли на свято Івана Купала, в сусіднє село на концерт , їли морозиво та солодку вату.

 Дівчата з сумом розповідали , жалілися , як з ними поводилися моя мама та Валерій. Я все ж таки думаю, що вони трохи перебільшують , це ж таки діти і їм завжди здається ,щось не те. 

Мамі я з дівчатами старалася відповідати на листи швидко та вчасно. Описувала ,як ми, що робимо, де були та , що бачили. Як і обіцяла. Мама дуже раділа за листи ,і дякувала ,що не забуваю більше за неї.

 Правда я чекала від неї, трохи грошової допомоги, щоб дівчат зібрати до школи , але та де там. Мама відповіла, що ні чим допомогти не може, грошей не має.

Ділилася страхом з Петром та він обіцяв ,що все буде і він гори зверне , для своїх донечок. Але все вийшло знову не  так позаяк планували та мріяли. Робота швидко надоїла Петрові, бо за неї платили копійки. А від пропозиції сусідки , поїхати з нею на заробітки до Польщі він відмовився.

Хоча вона йому запропонувала гарні гроші та безплатне житло й харчування. В його обов'язки входило носити на базар від дому сумки з товаром, та пильнувати за нею та її дочкою, щоб ніхто їх не образив.

 Нащо Петро з них лише посміявся, та сказав їм , пуцаря для себе хай шукають в іншому місці, а він без них, сам для себе може заробити на білет, товар, на житло , їжу , та буде робити на себе в Польщі, але ніколи на них не працюватиме.

 Нічого в Петра не виходило, скарбів він не знаходив, заробітну плату урізували й не платили, плакала його Польща, як і його бізнес у ній. Ідилія щасливої сім'ї швидко розвіялась.

 Петро знову почав пропадати на роботі й приходив напідпитку . Іван злився і говорив, що скоро школа і ми ні про , що не думаємо . Як дівчатка будуть діти першого вересня до школи?

 Я ж перебирала старі речі з горища, та зносила одяг який давали сусіди на примірку дівчатам, від своїх дітей. Ходила на гуманітарку , думала підберу, хоча б  щось під ходяче . 

А мої дівчата в цей час були безтурботні, гралися і надіялися , що першого вересня як і обіцяв їм татко, вони підуть до школи як принцеси , яким усі будуть заздрити. Вони з нетерпінням чекали того дня коли ми підемо купляти їм обновки.