РОЗДІЛ 27...

Я впала на підлогу , а мати мене ще добивала рушником . Потім вона опустилася безсила , до мене навколішки, обняла моє тіло руками та ще гіркіше заплакала.

 - Як ти не розумієш? Це не мої діти, я згідна була вам допомогти як бабуся, але дівчата хочуть мами та тата. Ти не чула як вони майже ,що ночі плакали та кликали вас. Як вони тихенько у день мріяли ,що ви приїдете й заберете їх.

 Так їм добре було зі мною , але рівно до того моменту поки ти нас не обдурила , та не обікрала. Валерій оскаженів до них. З люблячого діда, він став тираном.

Я лежала на підлозі тримаючи мати за руку і теж плакала. 

 - Мам пробач...

Мені так хотілося їй розповісти про своє кончене життя, але я боялася.

 - Светочка, ти зрозумій він хоч і мій чоловік ,але він чужий для дівчаток. Він бив їх сильно , я не могла з цим нічого зробити. Він почав рахувати на городі кожен огірочок, помідору, сливочку, та кусок хліба в хаті для них. 

Я не могла собі цього уявити бо , мати ніколи не дозволяла ні одному чоловікові так відноситись до нас з Миколою. Як вона тоді допустила таке відношення зараз? 

 - Я для дівчат крала в нього гроші, економила кожну копійку, щоб купити їм колготочки та трусики, бо він не дозволяв. Вони не мали одягу, лише те ,що я перешивала зі старих речей. 

 - Діти забули, що таке спокійна ніч, бо він почав пити до чортиків, і ми не раз тікали від нього до сусідів. Ні яких свят спокійних в нас давно вже не було, дівчатка забули ,що таке подарунки ,та що таке день народження.

Я розуміла, що зробила своїми діями лише гірше для дітей і мами. А змінити вже нічого не могла. Кинулась її на шию.

 - Пробач мені , пробач мама, я так тебе люблю, я не думала ,що так все буде, пробач.

Ми плакали як ненормальні, і говорили , говорили. Ледве заспокоїлись, майже перед самим приходом Славіка та Олі. Я зрозуміла лише одне, що якби мама не дозволила мені тоді залишитися з Федором , моє життя склалося зовсім по іншому. 

В той час мені дуже не вистачало її любові, тепла, порад, підтримки. Я маленька дівчинка , залишилася тут на знущання всіх, кому не ліньки було мною скористатися. Іван, Славко, Петро, Федір, Стефанія та їх родина, та всіх тих чоловіків , з якими я провела час у ліжку.

Всі вони просто мною скористалися як річчю. А я мала, дурна повелася, не розуміючи наслідків. Мені було гірко , та так боляче, я давно не відчувала такого душевного болю.

Мала Богданочка побачила нову тітку, з цікавістю одразу залізла на руки до моєї мами. 

 Як мені хотілося в той час , кричати на цілий світ - 

 - Мамо , подивися, це твоя рідна внучка. 

 Серце стислося і так боляче стало. Але я не могла відкрити цю страшну таємницю . Моя мама дивилася на неї, як на просту дитину з вулиці , вона не відчувала до неї ніякого батьківського тепла.

 Богданка перебирала її волосся , гладила обличчя, рахувала пальчики. А мені стискало серце. Адже моя мама, мала право на те, щоб знати, що це її рідна внучка. Я ж мовчала . Пообіцяла що ніколи, нікому, не скажу , й не відкрию цю таємницю.

 Ввечері подзвонив Петро, питався чи я забрала з вокзалу дітей? Як пройшла зустріч з матір'ю ? Я сказала, що все в порядку, дівчата вже зі мною, ми побудемо у Києві декілька днів.

Погуляємо й одразу повернемось додому, він не заперечував, адже мав час на прибирання хати, та звичайно на свої гульки. Вже було дуже пізно, мабуть, далеко за опівніч . А ми не могли з мамою розійтися по своїх ліжках.

Боже, тільки тепер я розумію, що робила велику дурість не відповідавши на її листи, не дзвонячи до такої рідної. Не розповідала як мені тяжко без неї. Вона ніколи не допустила б , щоб мене ображали.

 Мабуть, я занадто багато зробила помилок, щоб їх тепер розповісти своїй мамі, запізно щось міняти в житті. Я заплуталась у своїй брехні, своїх стосунках.

 Ми розмовляли майже до ранку , це було так прекрасно, я була така щаслива, що за довгий період життя , ми зрозуміли одне одного. 

Я і дівчатка пообіцяли, що будемо кожен раз писати її листи та обов'язково будемо відповідати на дзвінки. Ми більше нікуди не будемо пропадати , зникати. Мама сказала, що нарешті у неї заспокоїлась душа і вона з чистим серцем може повернутися додому.

Так не зімкнули очі протягом ночі , ми почали збиратися на вокзал ,щоб її провести. Дівчата і я дуже плакали, ми не хотіли розлучатися , але пообіцяли , що ця розлука ненадовго, адже скоро ми знову зустрінемося і все буде добре.

 Мама поїхала, а я з дівчатами вирішила погуляти трохи в парку, хотіла подарувати їм трохи позитивних емоцій , чогось хорошого, щоб вони запам'ятали цей день і згадували його коли виростуть. 

Ми гуляли в парку , йшли довгою дорогою, ми їхали в метро, потім ще трохи сиділи на дитячому майданчику. Дівчата були в захваті від гойдалок та таких , простих , гірок. 

Я дивилась на них і розуміла, що для інших дітей це все у повсякденному житті вже остогидло. А мої дівчатка , раділи цьому так , ніби це щось захмарене, нереальне. Я бачила, що вони дуже і дуже е-е-е голодні спілкування , та іграшок.

 Так ми прогуляли майже до вечора, їли пиріжки із капустою в переході , а також солодку вату, яку продавала жінка біля нашого будинку, вони їли її , і не могли натішитися, вони такого ніколи не їли.

 Цей день був прекрасний, дівчата раділи, стрибали й весь час говорили, як мене дуже люблять, як за мною сумували . Повернулися назад у квартиру Олі та Славіка ми пізно, повечеряли й дівчата пішли спати.

  А я з Олею плакали про свої тяжкі долі, та випили літрову пляшку вина. Мабуть, і не так багато, але ці сумні емоції , тяжкий день , дали своє. Ми були дуже п'яні, як я заснула я не пам'ятаю.