РОЗДІЛ 26...

 Пройшов ще один рік і в будинку залишилося дуже мало речей, навіть постільної білизни бракувало, подушок та ковдр. Якось поштарка ,принесла телеграму від мами. А там...

                                  ТЕЛЕГРАМА

" Детей привезу в Киев в эту пятницу. Оставлю их у Славика и Ольги. Делай с ними, что хочеш , они ваши."

Я перечитувала , знову й знову цю телеграму. По тілу побігли мурашки, що ж я буду з ними робити? Побігла до родичів, там був і Петро, помагав поратися Іванові в саду з деревами. Розповіла, показала телеграму. Батьки сказали ,що цього треба було чекати, рано чи пізно. Так , не дуже вдалий час , але вибору не було.

Треба було їхати до Києва, забирати дівчат. Білет мені купив знову свекор, а Петро залишився з мамою прибирати в хаті, до приїзду дівчат. В дорозі я не могла спати, мене бив , холодний озноб. 

 - Що ми будемо з ними робити? Навіщо вони нам? Невже так тяжко було залишити їх ще у себе на пару років , Інга мала йти в сьомий клас, а Іра в третій. Дивишся й там вступили в якийсь інститут. А тут що? Куди? У нас нічого не має. 

Я крутила в голові мільйон питань. А відповідь одна- "ОНИ ВАШИ ! ДЕЛАЙ С НИМИ, ЧТО ХОЧЕШ."

Приїхала на вокзал, сама добралася до Славіка й Олі до дому. Мама й дівчата мали приїхати після обіду. Мене всю трусило, я боялася зустрічі з мамою. Оля готувала обід, Богданка була в садочку. 

Богданка дуже любила коли я приїхала, вона, мабуть, щось відчувала , бо не відходила від мене не на крок. До дівчат я не відчувала нічого, а ось до Богданки якийсь позов материнства грав, але Оля швидко його присікала. 

Славік мав приїхати після роботи одразу на вокзал і допомогти мені з сумками та дівчатами , доїхати додому, через ціле місто, у метро. І ось ми удвох стоїмо на пероні й чекаємо на потяг з моєю мамою, та дівчатками.

Потяг запізнювався на двадцять хвилин.А Славік читав нотації , за наше з Петром неправильне життя. Що совісті не маємо, не працюємо, гуляємо, п'ємо, живемо весь час на всьому готовому, чекаємо подачок. Не жаліємо не батьків ні дітей. 

Я огризалася, Славіку це не подобалося і мабуть, якби на нас не дивилися люди , він точно мене чимось гримнув , або ж відлупцював. І тут почувся гудок під ходячого потяга. 

 Серце ще швидше заколотило. Руки спітніли, в горлі пересохло. Я очима шукала у віконечках лице матері. Потяг зупинився . Славік і я бігали по перону шукали знайоме обличчя, ніде його не бачили. 

Страшний крик, зупинив на мить натовп , всі почали роззиратися, що сталося. В тамбурі на сходинках стояла моя мама, вона плакала й кричала. Молила про допомогу.

 - Свєта! Світлана! Славік! Люди добрі , допоможіть , дитина вмирає...

Ми кинулися до вагона ,на руках мама тримала не притомну Іру. Вона плакала ,розповідала що її дуже турбувало серце всю дорогу. А коли вони вже виходили з вагона, і Іра побачила мене у віконце, то почала задихатися, панічно хапатися за серце і знепритомніла.

 З вокзалу прибігла медсестра, почала оглядати Ірочку, виміряла пульс, тиск, нашатирем легко привела до тями , дала каплі сердечні й заспокійливого. Мовила ,що дівчинка дуже перехвилювалася. Але вже все в порядку. Мама плакала, я теж ревіла, Інга тулилася до мене. А Іра весь час повторювала.

   " - Мамочка , любимая , только не бросай нас, мама пожалуйста. Мама . Мама. Мама.Не оставляй нас , ми будем послушние, не отдавай нас ни кому...."

Я слухала , і ставало якось ніяково... Іра трохи заспокоїлась і медсестра дозволила нам їхати до дому. Мама дивилась на мене з під лоба, навіть не обняла. Я й сама не підходила до неї, боялася. 

Її потяг назад в Пінеровку відправлявся аж рано - вранці на наступний день, тому цю ніч ми проведемо в одній квартирі. Метро було переповнене, час пік. Ми з горем навпіл  добралися вимучені до квартири. 

Оля вже приготувала їжу, накрила на стіл. Дівчаток з порогу зацілувала й відправила митися в ванну, яку вже набрала теплої води та багато пінки. Оля бачила напружену ситуацію і старалася її розрядити. Багато ставила питань моїй мамі.

 - Надія, а як ви наважилися переїхати в село , після стількох років життя в місті? 

 - Не знаю , захотілося нарешті свіжого повітря, власно вирощених овочів, та думала ,що внуки приїхали б на літо до нас на канікули. А тут он як вийшло ,що ми їм замінили батьків на довгих п'ять з половиною років. 

Оля старалася згладжувати гострі кути, дівчатка вже помилися і ми сіли до столу. Мама до мене так і не говорила. Просила пробачення лише в Олі та Славка ,що не має іншого місця, щоб переночувати , та не тіснити їх. 

Оля навпаки, хотіла ,щоб мама залишилася хоча б на тиждень, відпочила, погостювала. Але мама відмовилася ,сказала ,що дома на неї чекає велике господарство. За других обставин ,залюбки залишилася, але на жаль не цього разу. 

Ми поїли, дівчатка просили мене з ними полежати в ліжку, вони мене тримали так міцно в обіймах , так наче я мала втікти від них. Трохи полежали, я розповіла їм казку ,та й вони заснули. Оля сказала ,що час йти по Богданку до садочка, і Славко піде з нею, а нам з мамою є про, що поговорити на одинці. 

За декілька хвилин вхідні двері замкнулися і ми залишилися у двох. Я у спальні, мама на кухні. Набираючись хоробрості хвилин з п'ятнадцять, мої паралізовані страхом ноги ,таки понесли мене на кухню до матері.

 Вона сиділа на стільці, біля віконечка і тихо плакала в долоні. Я підійшла до неї 

 - Мам, мама.

Вона мовчала, а сльози терли рікою , по її змученому обличчі, моє серце стиснулося, я так її люблю, хоч і так погано поводила себе й не показувала , яка вона для мене дорога людина.