РОЗДІЛ 25...

Ходили на дні народження до сусідів, та знайомих, на весілля до родичів Петра. Жили на копійки які приносив Петро. Перебивалися з хліба на воду. Було важко, тому не можу уявити ,що робила б , як би ще діти були з нами?

Моя мама писала, що тижня по одному листу. Спочатку лаяла  мене , чому я так вчинила  з ними?     Плакала,  що я не вдячна , не оцінила її   поміч,  та й старання за  все життя.

 Що вона робила для мене все , що було і навіть те ,що не було в її силах . Вона залишила мене у достатку та багатстві.  А я  з Петром усе розісрали та  лишилися біля розбитого корита . Тепер ходимо побираємося по родичах.

 Що я за мати така?  Не  так вона виховувала мене !!!!  Я  кинула своїх дітей і навіть не цікавлюся ними.  Вони мені попросту не потрібні.   Вона давно розкусила мене і зрозуміла ,  що мене цікавить лише алкоголь та чужі чоловіки.    Писала ,що   я мастак - випити та погуляти.

 В інших листах благала мене,  написати хоч  слово , що жива , здорова.  Благала , щоб я приїхала до дівчаток,  вони дуже сумують , і їй дуже важко з ними.  Валерій розізлився і дівчатка ростуть у злобі ,через мене. 

Я ж не на   один лист не відписала відповіді , я не знала, що писати.  Та й не хотіла,  було якось мені не до цього.  Відкладала на потім , завтра по  завтра.  Так минав день за днем,  тиждень за тижнем,  місяць за місяцем,  ну і звичайно рік за роком.

 У нас з Петром нічого не мінялося,  лише одне ми весь час   думали , де взяти  легкі гроші.   Чекали ,що манна небесна впаде на нас з неба. Заздрили сусідам через стінку  - які почали ставати на ноги, а ми за все ,що  не бралися,  у нас не йшло . Нам було дуже важко .

Один знайомий запропонував здавати нам в оренду точку на базарі. Петро запалився , крутив в голові й на словах, як розкрутиться і пів селища впаде йому до ніг. На словах уже замки будував. Позичили ми гроші у батьків. І почали крутитися. 

На початку вимальовувалася картина, що все може бути. Торгували ми поки лише продуктами, кури ,риби, масло, хліб, консерви. Навіть гроші почали водитися. Ми раділи ,що все добре йде. Але дуже бистро видихнулися. 

 Почали лінитися, кожен день треба було встати о першій ночі, поїхати бусом з товаром на базар, розікластися, в холоді, в жарі , в мокру погоду - не важливо. Відстояти десь до о пів до другої дня. Спакувати назад товар. І після , ні , не додому. 

А на гуртівню,  в область, за товаром. Приїжджаєш до дому ,злий ,голодний, змучений, не виспаний ,десь біля шостої вечора. Падеш з ніг ,і вже нічого не хочеш. Але ж де там , треба ще порахувати бухгалтерію, розподілити гроші, і. т.д.    Це скоро нас виснажило. 

Почали крутити, голови шукати щось легше, але щоб грошей було більше. Розсварилися зі знайомим за гроші , який нам поміг з базаром.  І тут Петро сказав що робить бізнес на каві .

Купить  два великих термоси, каву, капучино, чай. І буде ходити на базарі продавати , кожен ранок хоче чогось випити гарячого . Затрат великих не треба, вода безплатна, нагріти, насипати й гроші є...

Проходив Петро так,  місяця зо три , й теж набридло. Тоді ,якось у вечері ми вечеряли й дивилися кіно, про скарби . Я згадала про ті скарби , які заховані у нас у хаті. Почала просто мимоволі розповідати про них Петру. 

Петро слухав, і тут до нього дійшло, що навіщо працювати? Треба просто знайти скарби, й діло  з кінцем , ми будемо багатіями.... 

 Напружила пам'ять , згадала все ,що знала, що чула від рідних, та сусідів. І тут почалося. Петро як оскаженів , спочатку зірвав усю підлогу у сараї, там нічого не знайшов.

Перейшов у свинарник і курятник.  Розбомбив, між ними ,як йому здавалося за надто товсту стінку, і звичайно знайшов.  Замуровані у стінку,  ні  не скарби , а вісім великих ,  двадцяти літрових бутлів з вином, які були заплетені у кошики  з лози. Стояло воно років, мабуть, сімдесять, якщо не більше. 

Петро увійшов у азарт і почав шукати далі, знайшов у гаражі таємну стінку , межуючу з оглядовою ямою для машини, а там ящики залізні, з самогонкою. Ящики мій дідо ховав , для якогось особливого випадку. 

Коли Петро майже перекопав  цілий двір. І більше нічого не знайшов , перебрався до хати. Почав з горища.  Простукував кожну дощечку, шукав, шукав, шукав.... І о Боже знайшов !  Знайшов скарб!

На горищі, великий кейс, закритий на замок. Лежав уже не один рік під підлогою, засипаний мілким піском. У нас від хвилювання серце билося скажено. Невже , тепер заживемо?

 Не могли ніяк відчинити , той кейс. Хотіли обережно ,щоб не пошкодити його вміст. Протягом двох годин мук , ми таки відчинили його..... А там .  А там повний, повнісінький кейс грошей. Складений по купюрах. Пачки з грошима як у банку. 

Ми дивилися на них , і не розуміли ,чому не здогадалися шукати скарби , пару років тому. Адже тепер ці гроші , просто грудка не потрібних папірців, які вже давно не дійсні. Вже минув той час ,що їх ще можна було обміняти на гривні. 

Як би подумали трохи раніше, Боже ми б зажили , як царі. А тепер , що тепер? В кейсі не було більше нічого. Отже, золото, заховано десь в іншому місці. І його треба обов'язково знайти.  Від того суму. Що нас вдача обійшла осторонь. 

Петро скликав усіх сусідів , мовив , що робить  сусідські збори.  Це означало ,що кожен з дому мав принести якусь свою їжу. І тут за декілька хвилин зібрався  такий  натовп сусідів.

Кожен ніс , консерви, хліб, молоденьку городину, солонину, буженину, готові страви , гриби, вареники , домашні яйця ,салати . За декілька хвилин накрили такий стіл,  у нашому дворі,  що хоч три дні весілля гуляй. 

  Прийшов навіть сусід Льодік, з кінця вулиці, приніс з собою баян,  і почалося. Петро  пригощав  усіх наліво і на право, дідовим вистояним вином , та дуже якісною самогонкою. А під це все розповідав ,як шукав скарби. 

 Показував кейс. Жалівся ,що дурний ,міг давно вже ті скарби найти. Але нічого, він все знайде. Сусіди були раді , такої смакоти не пили давно. Танцювали, співали. Гуляли дійсно тиждень.