РОЗДІЛ 22...

Відкрила очі, навколо пісок , шум дерев, теплий вітер , сонце гріє тіло. Я лежу на піску, голова болить, у роті сухо. В голові вспливають вечірні гуляння.  

....Так, це у Лесі  - знайомої ,було день народження, відмічали на природі біля річки, гуляли,  пили, потім я сказала всім ,що йду до дому. 

А насправді пішла з її другом , добре не пам'ятаю як його звали , Толік, Антон, Дімон?  Він завів мене подалі від шумної компанії в луг. І ми там здорово повеселилися у двох. 

Чому  я прокинулася одна в лузі на піску , а не дома? Мабудь була дуже п'яна , а він получивши свою дозу задоволення  , залишив мене одну й пішов. 

Я піднялася, й пішла до річки, трохи скупатися, привести своє тіло до порядку. Холодна, ранішня ,гірська вода,  одразу привела мене до тями. Я повернулась додому десь о восьмій. 

В літній кухні хтось спав за столом. Я налякалася ,й хотіла покликати сусідів, але чоловік одразу вскочив і кинувся на мене з кулаками.

 -Де ти була , сука цілу ніч?

Боже , це ж був мій Петро!!!! Вчула , як  його кулак вдарив мені в обличча , а потім обидві руки стали стискати мені шию.

 - Що курва,  думала  мене нема,  тому можеш гуляти наліво і направо ?  Я завжди здогадувався,  що ти мені зраджуєш,  але щоб так , у відкриту,  й нагло,  не соромлячись нікого,  ти мене довела до сказу!!!

 Петро  бив мене і  душив.  Я старалася вирватися.  Втекла до хати і замкнулась в одній із кімнат , сіла під стінку , притиснувши до себе коліна. Тихо плакала, а  Петро  вибивав двері,  кричав щоб я відкрила,  що він мене вб'є.

 Десь пів години стояв страшний крик,  але потім все стихло.   Я тихенько відчинила двері , мабуть Петро пішов до своїх батьків .

 Для початку подивившись на своїй синці в дзеркалі,  дуже жахнулася. На це треба достатньо   тонального крему , щоб затонувати.  Н хочу щоб  люди  бачили  як я  ходжу в синцях.  Затонувала обличчя і шию щоб не було видно , що Петро мене душив,  зібралася з силами і почала наводити лад у домі.

Потім приступила до готування обіду,  коли досмажувала   картоплю,  та готувала  салат ,на порозі літньої кухні з'явився Петро.   Він тримав в руках букет червоних півоній.

 - Світланка , кохана , пробач мене.  Люба,  я не стримався,  я не знаю що зі мною ? Вибач мене.  Кохана,  я більше так не буду . Чому ти не сказала відразу,  що була в Олесі,  на дні  народженні . І  цілу ніч відпочивали в лузі.  Боже ,  якби ти одразу мені сказала,  я б не вдарив тебе ніколи. 

 Я стояла , а сльози мої котились по обличчю. Я знала, що винувата,  і звичайно Петрові я зраджувала,  але перед ним , я повинна була грати невинну дівчинку.

 - Кохана , зрозумій ,що я мав собі подумати ? Приїхав додому ,а тебе немає?

  - Петрику,  я так сумувала за тобою , мені так тебе не вистачало!!!   Ти  ж знаєш , я тебе кохаю , і ніяких чужих чоловіків мені не потрібно!!!     

 З цими словами я  кинулась до нього в обійми.  Він цілував мене,  обіймав і прямо тут на кухні у нас трапилася близькість,  після того ми пообідали,  звичайно випили чарку і відправилися  до кімнати  в обійми одне одного...

 Після того минуло багато часу- пару років . Петро то  працював на роботі , то  звільнявся . Роботи нормальної  не було,  грошей теж.   Ми  перебивалися з води на хліб.  Багато чого помагали нам Іван та Стефанія. 

 Я звичайно не працювала адже роботи і так не було, тай не для того я закінчила  педагогіческий , щоб працювати шабашками. Роботи в школі для мене не було, а якщо траплялася то я відмовляла, не хотіла рано вставати, тай пити там не можна буде.

 Трохи помагала  Стефанії з городом,  щоб він був проклятий,  але з нього ми харчувалися.   А  коли Петро затримувався на роботі і випивав,  я й надалі розважалася з Іваном.  Інколи влаштовували гулянки з сусідами, та друзями, тратили гроші та їжу ,що так тяжко нам давала Стефанія.  Вона працювала сарака на двох роботах, в ПТУ,  та торгувала на базарі у однієї знайомої, а ще десь на вихідні помагала кухарям на весіллях, та похоронах, поминках.

 Петро не одноразово прикладався до мого обличчя,  він мене ріевнував,  то до одного,  то до другого,  і  зганяв свою злість на мені. Ми билися ,пили,  мирилися, інколи я тікала по серед ночі від його знущань, ночувала по сусідах, сараї, собачій будці, та його рідних.

Вони сварили нас ,читали моралі ,що ми не правильно живемо! Маючи таке багатство, ми його просрали і тепер живемо гірше бомжів. Ми п'ємо, гуляємо в компаніях, не думаючи про завтрашній день та дітей.  Не хочемо працювати, лежебоки, лентюхи пусті, - так казав Іван. Привикли жити на всьому готовому.  Нікого не жаліємо , і навіть не стараємося помогти.

 Мама писала  дуже багато листів нам,  на які я не відповідала. В  мене не було натхнення,  я не хотіла,  я не могла.  Мама плакала в листах,  та благала  відповісти , що трапилось чому ми не їдемо по дітей?

 Що з нами?  Їм дуже важко з дівчатами . Ми наважилися приїхати один раз, склали казочку ,  що нас пограбували в потязі , коли ми хотіли поміняти долари на російські рублі.   Тому ми приїхали без грошей. 

Мати з батьком нам повірили.  Попросили,  що за  той час, що ми проведемо з дівчатами , вони поїдуть у Ковдор продавати нашу колишню квартиру.  Для того щоб за отримати гроші завершити будівництво тут.

 Коли батьки мої поїхали,  я з Петром і дівчатами залишилася на господарстві.   Петро знову почав пити,  дуже швидко завів нові знайомства у селі.  Дівчатам час не приділяв, а лише лаяв їх і повчав. Почав водити друзів з якими випивав.  Продавав речі з будинка, на мої благання не робити цього не звертав уваги. А навпаки раз по раз бив мене.

 Звичайно я пила з ним,   коли просила  щоб все це завершилась,  Петро неодноразово мене знову бив. Завів собі коханку.  Він поставив мене перед фактом,  що перед тим як батьки подзвонять і  скажуть , що  вертаються додому,  ми не будемо забирати дітей,  а замовимо  контейнер в якій зпакуємо все добро з хати  і відвеземо з собою в  Україну. А дівчат хай і на далі виховують , мої мама і батя.