РОЗДІЛ 14...

Стефанія на той час замовила за мене слівце у директора нашої місцевої школи, і першого вересня я мала вийти на роботу. Мені доручали клас першокласників.

На питання до свахи хто її просив лізти не у свою справу? Вона відповіла, що грошей немає, роботи теж, а тут місце підвернулося, гріх залишитися без роботи, адже люди роками чекають своєї черги.

Але я була непохитна відмовилася на відріз, мовляв, втомилася від навчання і хочу хоча б рік відпочити і пожити спокійно, поспав досхочу.

Ображена свекруха пішла , залишивши нам дітей сказала, що раз я така розумна сама і сидітиму з ними, вона більше нам не помічник.

Час летів як божевільний, Петро весь час пропадав на своїй новій загадковій роботі, був дратівливий. Я ж займалася дітьми, засмагала на річці, насолоджувалася літом  та свободою.

У вихідні у нас вдома збиралася галаслива компанія нових знайомих по роботі  Петра. Обговорювали справи, пили і гуляли. Так послухавши їхні розмови я зрозуміла, що Петро вплутався в мафію. Але гроші, які він приносив мене задовольняли і мене все влаштовувало.

Також літом до нас на відпочинок на два тижні приїхала тітка Люда з Чернівців. Про мої пригоди та навчання вона звісно ні кому не розповідала. Вона привезла Іллю щоб він трохи розвіявся.

У них в сім’ї сталося знову горе.  Перше ще до народження Іллі . Марина мала чоловіка Віктора , він її дуже кохав, була в них донька Катерина.  Вони разом ходили в експедиції, раділи життю. Каті було три роки коло її тато розбився в горах на очах у Марини.

Він ранньою весною в горах побачив першу квіточку крокусу, яка росла на високій скелі і вирішив її зірвати для коханої. Марина просила його ,що б він не ліз туди , що не потрібно, а він поліз без страховки.  Віктор  не втримався, зірвався з гори і злетів у низ - в прірву.

Моментальна смерть. Марина плакала, горювала їй помагав товариш Віктора ,Тарас. Він був у неї закоханий ,ще з їх першої зустрічі. Він добився свого і Марина за рік після смерті Віктора вийшла за нього заміж і народила йому сина Іллю.

Правда тепер у горах вони проводили лише екскурсії для туристів, більше ні яких підкорень скель. З часом Марина почала помічати , що з Катею щось не так. Вона на свій вік була дуже розумною, багато читала, малювала , але чомусь не росла.

Декілька аналізів,  безкінечні походи  по лікарях, але   діагнозу не  було. У Каті  тіло не росло, воно застигло у віці п’ятирічної дитини,а голова на про чуд  росла і виглядала на той вік,  скільки їй на той час було років.

За всіма критеріями дівчинка була здорова, вона до п’ятнадцяти років знала   вільно чотири мови,  перечитала кілька наукових енциклопедій,  закінчила екстерном школу та заочно поступила на економічний та юридичний. Вона була вундеркіндом в маленькому тілі.

 Марина та Тарас об’їхали пів світу , щоб вилікувати дівчинку, але лікарі розводили руками. Були навіть на прийомі у Ванги.  Вона їм повідала , що хворобу вони не вилікують. І дівчинка покине цей світ,  коли попросить те що саме більше за все,  не любить. 

Так воно і сталося Каті було шістнадцять, вона почувалася прекрасно, і мала їхати на екзамени до університету. Марина готувала сніданок і прийшла спитати ,що сьогодні буде їсти Катя? Вона подивилася на маму і попросила манну кашу в малиновим варенням.

Марина покинула кімнату зі сльозами на очах, приготувала її , коли Катя поснідала то посміхнулася мамі і спитала:

• Мам , не розумію, така смачна каша. Чому я раніше її так не любила ?Приготуй мені її і завтра на сніданок.

Марина в середині плакала, істерила , Каті цього не показала, пообіцяла ,що обов’язково зварить стільки скільки та забажає.  Але не судилося через дві години  Катя прилягла на ліжко і більше не встала. Вона померла. Марина плакала і знову вбивалася. Тому Люда взяла Іллю і привезла його до нас з Петром.

Два тижні пролетіли бігом,  Ілля побавився з сестрами Ірою та Інгою , тяжко розлучалися,  але   Люда з Іллею  повернулися до Чернівців. Я  інколи дзвонила їм, питала як вони , запрошувала ще до нас.

Я  ж  сиділа дома й свого не  втрачала, знову почала потай зустрічатися з Іваном, про що він був надміру радий, та ще й кілька випадкових зв'язків ніхто не відміняв.

На тиждень із Києва приїхали брат Петра Славік та його дружина Оля, відпочити у Карпатах, оздоровитись. І повідомити сумний вирок лікарів про те, що кілька років тому

зроблений аборт, перекреслив будь-яку надію на те, щоб обзавестися дітьми. Після абортеріальна безплідність не лікується.

Так в один голос твердили всі Київські світили науки та професора. Шансів нема. Оля впала в затяжну депресію і Славко її намагався як міг,  звід ти вивести. Але, на жаль, нічого не виходило.

Родичі всі в один голос твердили, що можна взяти малюка з дитбудинку, але Оля відмовлялася на відріз.

Побувши в нашій галасливій компанії, вона трохи відійшла, і забулася. Ми гуляли днями на проліт, шашлики, річка, ліс пили до безпам'ятства, що на ранок прокидалися як у бер лозі  всім гуртом на одному ліжку хто з ким в обіймах.

Незабаром їхня відпустка закінчилася і вони поїхали додому, обіцяли приїхати наступного літа.   До кінця літа залишалося ще півтора місяці, а в Петра почалися якісь проблеми на роботі. Він увесь час ходив якийсь смиканий і злий.

А одного разу приїхав пізно вночі і наказав швидко збирати дітей, брати найнеобхідніше та їхати з ним. Цієї ночі він відвіз нас у гори до якихось людей, мовляв знайомі знайомих, сказав, що коли з усім розбереться, то забере нас додому. І поїхав.

Мені було страшно, я нічого не розуміла, але виходу іншого не мала як залишитися там. Чоловік до якого ми приїхали , провів нас із сонними дітьми в будинок, на другий поверх і в напівтемряві показав кімнату, де житимемо я і дівчата. Уклавши спати дітей я і сама відключилася від сильної втоми.