1 глава

У перший день навчання Кріс прокинулася раніше, ніж продзвенів будильник. Вона кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю з тонкими тріщинами, і намагалася переконати себе, що хвилюватися немає через що. Це всього лише коледж, звичайний перший день, який переживає далеко не лише вона. Можливо, у школі Кріс не була супер-популярною, та все ж знаходила спільну мову з кількома дівчатами й навіть мала залицяльника… Тепер її чекала нова група й кілька незнайомих викладачів. Ну то й що. Проте думка про те, що від сьогодні її життя трохи зміниться, не давала їй остаточно заспокоїтися.

З кухні долинув голос сестри:

— Кріс, ти вже встала?

Кріс міцно зажмурила очі, а потім різко скинула з себе товсту ковдру.

— Так. — голос з просоння хрипів.

— Тоді йди снідати, поки мама не вирішила, що ти взагалі нічого не їси.

Кріс закотила очі. Постійна тпема в їхній божевільній сімейці. Вона їла, їла! Просто… любила перебирати їжею, а точніше не любила більшість продуктів. А все ж мала й улюблені страви.

— Я йду.

Кріс коротко глянула на себе в дзеркало, поправила світле звивисте волосся й вийшла з кімнати. Лора вже сиділа за округлим столом з квітчастою скатертиною із чашкою кави в руках. Вона була старша за Кріс і давно звикла поводитися так, ніби саме на ній лежить відповідальність за молодшу сестру. Іноді це страшенно дратувало, але Кріс знала, що за всіма її зауваженнями стояла звичайна турбота.

— Ти нервуєш, — помітила Лора.

— Ні. — Кріс похитала головою.

— Ти п'ять хвилин тому стояла перед дзеркалом і дивилася на себе так, ніби збиралася на співбесіду.

— П’ять хвилин? Секунд максимум. Я просто перевіряла волосся.

— Воно в тебе завжди таке. — хмикунала Лора

— Дякую.

Лора засміялася. Насправді, у неї воно було так само звивисте. Хіба що темніше, з крученим чубчиком на лобі.

— Ти чудово виглядаєш. Не переживай. Познайомишся з кимось, знайдеш друзів, а через місяць уже не зрозумієш, чого так боялася.

Кріс сіла за стіл і взяла бутерброд.

— А якщо мені не сподобається?

— Тоді хоча б не кидай коледж після першого тижня.

— Я не збираюся.

— Я просто уточнюю.

На кухні було тепло й затишно. Зайшла мама, почала щось шукати в шафі, пізніше з міцною чорною кавою біля вікна сів батько й читав новини в телефоні, а Лора продовжувала давати поради, яких Кріс не просила. У такі моменти вона особливо добре відчувала, наскільки їй пощастило з родиною. У неї завжди було до кого повернутися, кому розповісти про невдалий день або зателефонувати, якщо щось трапиться.

Вона ще не знала, наскільки сильно цінуватиме це в майбутньому.

Перед виходом Лора допомогла їй застебнути ремінець на рюкзаку, який постійно розстібавався.

— Напиши, коли доїдеш. — наказала вона.

— Лора, я їду в коледж, а не на інший континент.

Кріс поцілувала маму, попрощалася з батьком і вийшла з дому.

До коледжу вона дісталася без пригод. Перші години минули швидше, ніж вона очікувала. Викладачі розповідали про програму, одногрупники знайомилися, хтось уже встиг загубити аудиторію, а хтось — ручку. Кріс сиділа біля вікна й записувала все в блокнот, час від часу малюючи маленькі ескізи на полях.

Їй подобалося це відчуття. Вона ще не знала, що саме робитиме після навчання, але принаймні вперше мала справу з тим, що справді хотіла спробувати.

Після занять кілька дівчат із групи запропонували зайти в кафе неподалік. Кріс погодилася, хоча спочатку мала купити собі новий блокнот. Вона сказала, що наздожене їх трохи пізніше, і вирушила в найближчий магазин.

Коли вийшла звідти, почався дощ.

Спочатку легкий, майже непомітний, а потім раптом посилився. Кріс сховала блокнот під куртку й побігла до найближчого кафе. Біля входу був невеликий навіс, під яким уже стояли кілька людей.

Вона зупинилася, струшуючи краплі з волосся, і саме тоді помітила будівництво через дорогу.

На місці старої будівлі поступово з'являвся новий ресторан. На великій табличці було написано, що тут незабаром відкриється джазовий ресторан.

Поруч із входом працювали кілька будівельників.

Один із них саме в цей момент спустився з невисоких металевих конструкцій і зняв рукавички. Він був трохи старший за Кріс, зі світлим волоссям, яке від вологи почало спадати на лоб, і дуже виразними зеленими очима. Навіть здалеку його погляд здавався гострим, хоча обличчя залишалося спокійним. Чомусь Кріс одразу звернула на нього увагу.

Він щось сказав одному з робітників, після чого той повернувся до будівлі.

Кріс знову подивилася на табличку.

— Цікаво, чи справді його відкриють, — пробурмотіла вона.

— Якщо не змінять плани, то через кілька місяців.

Вона повернула голову. Той самий хлопець стояв тепер неподалік від неї.

— Ти працюєш тут?

— Так.

Він кивнув у бік будівництва.

— Поки що.

— Чому «поки що»?

— Не хочу все життя будувати чужі будинки.

Кріс зацікавлено подивилася на нього. Він мав задумливий вигляд. Трохи хмурився. Складка на переніссі свідчила, що робив він це досить часто. Однак загрозливо не виглядав. Кріс почувалась цілком спокіно.

— А що хочеш?

Він на секунду задумався.

— Рости. Брати більше відповідальності. Спочатку стати бригадиром, потім перейти на керування проєктами. А далі побачимо.

— Досить серйозні плани. — погодилась вона.

Хлопець кивнув.

— А в тебе?

— Я сьогодні вступила на перший курс дизайну.

— Тож теж маєш плани на життя.

— Більш-менш.

Він усміхнувся, і Кріс помітила, що суворим його погляд був тільки здалеку. Коли він усміхався, обличчя ставало зовсім іншим.

— Перший день? — запитав він трохи помовчавши.

— Так. — вона кивнула і здивовано примружилась, — Настільки помітно?

— Трохи. І як?

— Поки не втекла, значить, нормально.