Пролог

Кріс ніколи не думала, що людина може так сильно змінитися за сім років. Раніше їй здавалося, що сім років – це величезний проміжок часу, за який можна встигнути закінчити навчання, знайти роботу, переїхати в інше місто, зустріти когось, закохатися, розлюбити й почати все спочатку. Ціла вічність. Тепер вона знала, що іноді сім років проходять майже непомітно. Особливо якщо дуже стараєшся не думати про те, що було до них.

Вечір уже давно опустився на місто. Кріс сиділа на підвіконні з чашкою чаю, який давно охолов, і переглядала фотографії на телефоні. Їх було багато: друзі, навчання, поїздки, випадкові знімки з роботи, родинні свята. За останні роки назбиралося ціле життя, яке не мало до Нього жодного стосунку.

На одному з останніх фото вона була разом із Максом. Вони стояли біля моря, обоє сміялися, а сонце било просто в об'єктив. Макс поклав їй руку на плече, і Кріс тоді подумала, що, мабуть, саме так і має виглядати ідеальне життя. Без постійного очікування, без страху перед майбутнім, без людини, яка може одного дня зникнути й залишити після себе порожнечу.

Її серце боляче стиснулось. Лише на мить.

Вона вже майже переконала себе, що таке життя їй підходить.

Телефон завібрував у руці.

Повідомлення прийшло з незнайомого номера.

[Я повернувся.]

Кріс кілька секунд просто дивилася на екран, не розуміючи, чому ці два слова змусили її серце забитися швидше. Тоді Кріс перечитала повідомлення ще раз і відчула знайоме напруження в грудях. Вона не знала номера, але знала, хто їй написав. 

Вона завжди могла відчути його. Щоправда останнім часом їй здавалось, що ця здатність атрафувалася разом зі шматком її червоного гарячого серця. Але вона звикла, що помиляється у любовних питаннях.

Артур.

За сім років вона рідко вимовляда його ім'я без причини. Відтоді як зустріла Макса – жодного разу.

Спочатку було важко. Кріс могла згадати його, побачивши на вулиці чоловіка зі схожою ходою, почути пісню, яку вони колись слухали разом, або просто прокинутися посеред ночі після сну, якого зранку вже майже не пам'ятала. Та з часом ставало легше. Життя поступово заповнило те місце, яке він залишив після себе.

Принаймні Кріс так думала.

Вона відклала телефон, але за хвилину знову взяла його до злегка тремтячих рук. Повідомлення нікуди не зникло. Світило їй прямо в обличчі, обпікало очі й змушувало все тіло покриватись мурашками.

За вікном почав торозкотіти дощ. Як тоді, сорт візьми. Ніби сама природа вмить вирішила нагадати їй про нього.

Артур повернувся.

Кріс сповзала з підвіконня й безвольно сіла на підлогу

 Сама не знала навіщо.

Вона не збирається плакати. Ні, чорт візьми, ні! Відра сліз вона і плакала через нього, сотні безсонних ночей, десятки пропущених пар у коледжі. Одного разу вона так само впала на підлогу і боялась, що вже ніколи не підніметься.

Кріс заплющила очі й уявила його. Слабкість, яку вона давно припинила собі дозволяти.

Вона уявила його руки, його очі.

Зелені, уважні й трохи різкі. Артур узагалі мав такий погляд, через який незнайомим людям він часто здавався суворішим, ніж був насправді. Кріс знала, що за цим поглядом ховалася зовсім інша людина. Вона знала його ще до того, як дізналася, наскільки важко йому було довіряти комусь.

Її сестра завжди говорила, що Кріс повинна його забути.

Особливо після суду.

«Ти ще молода», — повторювала вона. «Не можна ставити своє життя на паузу через людину, яка сидить у в'язниці».

Кріс тоді злилася на неї. Їй здавалося, що сестра просто не розуміє. Вона не знала Артура так, як знала його Кріс. Не бачила, як він приходив до неї після роботи, втомлений і весь у будівельному пилу, але все одно намагався посміхнутися. Не чула, як він розповідав про свої плани. Про те, що хоче отримати підвищення, навчитися керувати людьми, колись вести власні будівельні проєкти. Артур завжди хотів вибратися вище, ніж дозволяли йому обставини. Життя обійшлось з ним несправедливо. Таке не повинно траплятись з хорошими людьми.

У нього не було родини, яка могла б допомогти. Він виріс сам і звик покладатися тільки на себе. Після смерті батьків у його житті майже нікого не залишилося.

Тільки Кріс.

І, можливо, саме це було найважчим.

Вона пам'ятала, як одного разу він сказав їй, що ніколи не знав, що означає мати людину, до якої можна повернутися.

Кріс тоді відповіла, що тепер така людина в нього є.

Вона була переконана, що так буде завжди.

Поки тієї ночі все не змінилося.

Кріс знову подивилася на телефон. Вона хотіла написати йому багато чого, але жодне речення не здавалося правильним. «Як ти?» ні, це звучало безглуздо. «Чому ти мене знайшов?» – а це занадто прямо. «Я сумувала» – боже, ще гірше. Що взагалі слід писати людині, яка просиділа за гратами майже вісім років?

Вона закусила губу й шморгнула носом.

Кріс не плакала, зовсім ні. Ні, чорт візьми!

[де ти?]

І ще кілька секунд вагалася, перш ніж натиснути «відправити». Тяжко зітхнула і заплющила очі.

За секунду телефон блимнув.

[там, де ми зустрілися]

Кріс усміхнулася, хоча очі вже почали сльозитися.

Вона пам'ятала той день.

Перший курс коледжу, нові друзі, нескінченні розмови про навчання і дизайн, страх перед тим, що буде далі. Вона тоді навіть не думала, що звичайна випадкова зустріч може змінити все її життя.

Артур теж, напевно, не думав.

Тепер вони обоє знали, наскільки сильно можуть помилятися.

Вона міцно стиснула зуби. Можливо, було б краще, якби цієї зустрічі ніколи не сталося.

Боже… Але колись вона страшенно його кохала…

Кріс поклала телефон у кишеню, підвелась, накинула легку червону сукню та пальто. В потім д довго стояла біля дверей. Їй слід було залишитись вдома, заблокувати його номер і більше ніколи не думати про Артура.