Шрами під ковдрою

Кабінет Блейза Забіні був відрізаний від клубу майже повністю. Товсті стіни глушили бас, залишаючи лише тьмяний, ритмічний відгомін — ніби серце будівлі билося десь далеко, не втручаючись у те, що відбувалося тут.

Блейз стояв, обпертий стегнами об край свого столу. Руки — схрещені на грудях, але ліва долоня була розтиснута, нерухома, дозволяючи робити з собою те, що робила вона.

Джіні Візлі.

Вона стояла навпроти — близько. Занадто близько для «просто допомоги», але недостатньо близько, щоб це виглядало навмисно. Її пальці були теплі, рухи — зосереджені, професійно медичні. Вона промивала його долоню обережно, як людина, що випила більше, ніж слід, але все ще тримала контроль — над собою, над ситуацією, над ним.

— Тримай рівніше, — тихо сказала вона, не піднімаючи погляду.

Голос у неї був спокійний. Надто спокійний для того, що щойно сталося в залі.

Блейз послухався. Тому, що в цю мить він дивився на неї й усвідомлював: якби вона сказала «відійди», він би відійшов. Якби сказала «сядь» — сів би. І це усвідомлення дратувало сильніше, ніж скло в шкірі.

Джіні витягла останній дрібний уламок — акуратно, кінчиком пінцета. Кров виступила миттєво.

— Все, — пробурмотіла вона. — Був останній.... Так не можна робити, Забіні.

Вона потягнулася за серветкою, притисла її до його долоні, трохи довше, ніж потрібно.

Блейз відчув це. Відчув і напружився.

Дякувати склу.
Дякувати цій клятій склянці.
І дякувати ревнощам, які накрили його хвилею так раптово, що він не встиг ні зреагувати, ні втекти.

Він ніколи не ревнував. Не по-справжньому. Не так.

— Ти не мусила, — нарешті сказав він. Голос був рівний, але в ньому щось тріснуло. — Є охорона. Є цілителі. Є... інші варіанти.

Джіні підняла очі.

Її погляд був уважний. Прямий. Занадто дорослий для «молодшої Візлі», як, здається, її досі дехто бачив.

— Я хотіла, — сказала вона просто. І знизала плечем. — Це ж просто рука.

Просто рука.

Просто він.

Просто вона — тут, у його кабінеті.

Блейз коротко видихнув.

Джіні потягнулась до аптечки — повільно, трохи невпевнено, ніби простір навколо став раптом густішим, ніж мав би. Алкоголь не хитав її, але знімав гострі краї рухів, робив усе трохи плавнішим. Вона відчинила металеві дверцята, зазирнула всередину, швидко перебрала поглядом вміст.

Блейз мовчки спостерігав.

Не тому, що не міг зробити це сам. Міг. Без проблем. Один рух палички — і рана затягнулась би, ніби нічого не було. Але зараз... зараз тут була вона.

Джіні Візлі. Найбільший його секрет ще зі школи, те, що він ховав навіть від самого себе, стояло за крок від нього, схилившись над аптечкою, зосереджено кусаючи губу.

Вона дивилась на нього так, ніби й справді було не байдуже. Не поверхово. Не з ввічливості. А по-справжньому.

— Де ж ти... — пробурмотіла вона, і нарешті дістала невелику скляну баночку з заживляючою маззю.

Візлі спробувала її відкрити — раз. Другий. Кришка не піддавалась. Джіні зітхнула, вже хотіла сказати щось різке, але не встигла. Блейз обережно взяв баночку здоровою рукою. Не поспішаючи. І накрив її пальці — теплі, трохи вологі — своєю пораненою долонею. Відчув, як шкіра натягнулась, як різонув гострий біль.

На мить — відкрив.

Кришка клацнула тихо.

Алкоголь трохи притупив її реакцію — вона не одразу усвідомила, що саме він зробив. А коли зрозуміла, різко вхопила його за руку.

— Ти що, з глузду з'їхав?! — майже крикнула вона, злісно, різко. — Так не можна! Ти чим думаєш, Забіні?!

Вона подивилась на його долоню — і в голосі з'явилась справжня паніка.

— Подивись! Знову кров! Ти взагалі біль відчуваєш?! У тебе ж вся долоня розсічена, пальці пошматовані! Ти... ти взагалі з головою дружиш?!

Чи думав Блейз? Так. Думав.

Чи відчував біль? Так. Гострий, пекучий — особливо в ту мить, коли відкривав кляту баночку.

Чи дружив він зараз з головою? Це було складніше питання. І, здається, без відповіді.

Він нічого не сказав. Просто дивився на неї.
Джіні різко видихнула й знову взялася до справи. Тепер рухи були швидші, але напруженіші. Вона промакувала кров серветкою — вже не так спокійно. Її брови зійшлись на переніссі, щелепи напружились.

І щось у ній змінилось.

Очі стали вологими.

Блейз це помітив. Він не питав. Не намагався жартувати. Просто стояв і дивився, дозволяючи їй робити те, що вона робила.
Вона зачерпнула трохи мазі кінчиком нігтя — обережно, боячись. Почала наносити на рану повільно, зосереджено, ніби кожен рух мав значення.

— Стій... — тихо сказала вона. — Зараз... зараз пройде.

Мазь не пекла, але Джіні все одно нахилялась ближче й дмухала на його долоню — легко, обережно, несвідомо. Її подих торкався шкіри, і Блейз відчув, як іноді сам затримує дихання, щоб не злякати цю крихку мить.

Шкіра починала стягуватись. Напруга спадала. Потім її руки потягнулись до бинтів. Вона накладала їх уважно, рівно, професійно — так, що Блейз на мить здивувався. Обмотувала долоню шар за шаром, не надто туго, але й не слабо, пальці інколи торкались його зап'ястя, і кожен такий дотик відгукувався десь глибше, ніж мав би.

Чи міг він залікувати це магією?
Звичайно.

Але те, як вона метушилась його кабінетом, шукаючи хоч щось, чим можна перев'язати руку, остаточно вбило будь-яке бажання. І зараз, дивлячись на неї — зосереджену, розгнівану, вразливу водночас — Блейз раптом зрозумів, що радий. Радий цій клятій склянці. Радий цій рані. Радий тому, що вона тут. Навіть якщо це небезпечно.

Джіні закінчила — зафіксувала бинт, перевірила ще раз, чи не тисне, чи рівно лягає. Його долоня й пальці були перемотані акуратно, дбайливо, так, ніби це було щось крихке, важливіше за просто поріз.