Мій біль - моя відповідальність

— Тепер, — видихнув він, тремтінням і жаром, — ти знову винна мені.

Герміона здригнулась. Цього разу сильніше — ніби слова вдарили не по слуху, а під шкіру.

Алкоголь уже не ховався. Він був у кожному русі, у повільному морганні, у надто чесному подиху. Розбирав її по швах — акуратно, але безжально.

Вона відвела погляд, щоки спалахнули. Не від сорому — від того, що більше не могла брехати красиво.

— Я... не хочу... — вона зупинилась, зібрала себе докупи, — я не хочу прокинутися вранці й зрозуміти, що ти був помилкою.

Це не прозвучало як докір. Це прозвучало як страх.

— І я не хочу зробити тобі боляче, — додала вона тихіше. — Я не витримаю, якщо це буде через мене.

Її пальці зім'яли тканину його сорочки. Наче вона намагалася втримати реальність — або себе в ній.

Драко спершу всміхнувся. Коротко. Гостро. Тією усмішкою, якою він зазвичай прикривав удар.

— Серйозно? — тихо сказав він. — Оце все... і ти досі думаєш, що можеш вибрати, чим я для тебе буду?

Вона підняла на нього очі — розгублені, червоні, небезпечно відкриті.

— Ти стаєш до біса чесною, коли вип'єш, — продовжив він із сухою іронією. — Я навіть не знаю, чи мені тебе зупиняти, чи подякувати за рідкісну розкіш — почути правду без фільтрів.

Вона залилася ще більше. Рум'янець розтікся по шиї, по ключицях. Вона нервово видихнула — і здалась.

— Я хочу тебе, — сказала. Просто. Голою фразою. — І саме тому мені страшно.

Її голос тремтів, але не ламався.

— Я сумніваюся у всьому, Драко. У кожному рішенні. Я поїду. І я не хочу бути причиною, через яку в тебе... — вона затнулася, — буде боліти серце.

Тиша. Густа. Наповнена тим, що він стримував. А потім — майже нечутно, зрадливо щиро Герміона додала:

— Бо коли я думаю про від'їзд зараз... воно вже болить... Тут, — вона торкнулась грудей. — Саме тому я не дозволяю собі ці почуття. І не дозволяю... собі тебе.

Ось тут він різко видихнув. Не стримано. Як людина, якій вдарили по живому.

— Ні, — сказав він жорстко. — Оце ми одразу припинимо.

Він зробив пів кроку ближче. Тепер уже не залишаючи їй ілюзій простору.

— Ти не будеш вирішувати за мене, що я — помилка, — його голос був низький, небезпечний, з тією мелфоївською різкістю, яка не терпить заперечень. — І тим більше — що ти можеш зробити мені боляче настільки, щоб я не впорався.

Його рука лягла на її зап'ястя. Твердо. Власницьки — але не грубо.

— Мої почуття — це моя відповідальність, — продовжив він. — Не твоя. Я з ними якось справлюсь. Я завжди справлявся.

І тут сарказм тріснув. Залишилось тільки кохання — гостре, нестримне.

— Але от що я точно не дозволю, — його лоб майже торкнувся її, — це щоб тобі було боляче. Ні зараз. Ні коли ти поїдеш. Ні в жодній версії цього життя.

Він зупинився на мить. Подивився їй прямо в очі.

— Ти була холодною в міністерстві, — сказав він різко. — Викидала мої квіти. Дивилася так, ніби я — тимчасове незручне рішення. І я терпів, бо думав: якщо ти борешся — значить, тобі не байдуже.

Його великий палець відчутно торкнувся її пульсу. Серце було готове вирватись з її грудей.

— А тепер ти стоїш тут і кажеш, що хочеш мене, — іронія знову блиснула, але в ній уже не було злості, — і думаєш, що я це просто прийму і відступлю?

Короткий, сухий видих.

— Погані новини, Ґрейнджер. Я Мелфой. Я не відпускаю те, що люблю.

Він накрив її руки своїми.

— І я зроблю все можливе, — сказав він тихо, але так, що в цьому не було жодного сумніву, — щоб ти обрала залишитися... тому, що захочеш. Бо зі мною тобі не доведеться боятися болю так, як без мене.

Герміона стояла перед ним — розгублена, п'яно-чесна, з серцем, яке більше не слухалося розуму. Між ними нічого не сталося фізично. Зате сталося дещо значно серйозніше. Він не просто зізнався в коханні. Він оголосив намір.

Вона стояла навпроти нього ще кілька секунд. А потім повільно видихнула — і це був не подих, а капітуляція на міліметр.

— Ти не розумієш, — сказала вона тихо. — Я не з тих, хто вміє йти наполовину. Якщо я дозволю собі тебе... я зламаю власний маршрут.

— Я розумію краще, ніж ти думаєш, — одразу відповів він. — Ти боїшся не того, що зіб'єшся з курсу. Ти боїшся, що він був неправильний від самого початку.

Вона різко підняла на нього очі.

— Не смій, — прошепотіла вона. — Не смій лізти туди.

— А ти не смій вдавати, що це не правда, — відрізав він спокійно. Занадто спокійно. — Ти не тікаєш від мене, Герміоно. Ти тікаєш від думки, що можеш бути щасливою не за планом.

Її пальці здригнулись. Коліна — теж. Вона  вперлася спиною в стіну ще сильніше, трохи вирівнюючись.

— Я не можу залишитись, — повторила вона, але вже слабше. — Якщо я залишусь, я прив'яжусь. А якщо прив'яжусь...

— ...то втратиш контроль? — договорив він. — Ти ніколи не втрачала контроль. Ти просто вперше хочеш його відпустити.

Він підійшов ще ближче. Не торкаючись. Просто тримаючи її руки.

— Ти кажеш «я не хочу зробити тобі боляче», — продовжив він. — А я чую, що це звучить як «я не довіряю тобі впоратися зі своїми почуттями»...

Вона відкрила рот. Закрила. Плечі опустились.

— Ти не маєш права так говорити, — прошепотіла вона. — Ти... ти занадто близько.

— Я був близько ще тоді, коли ти викидала мої квіти, — сухо відповів він. — Просто тоді ти робила вигляд, що мене немає.

Вона ковзнула вниз по стіні.  Повільно. Неначе ноги справді стали ватяними.

— Я боюся, що якщо оберу тебе... — сказала вона знизу, дивлячись на нього, — я вже ніколи не зможу зробити вигляд, що це було тимчасово.

Він присів навпроти. Нарешті на її рівні.