Слизеринська трійця проти ночі

З тих пір, як Герміона Ґрейнджер повернулася до Міністерства після тієї довгої, відсутності, Драко Мелфой втратив спокій назавжди. Він не міг пояснити, що саме зламалося в ньому того дня, коли побачив її знову: холодну, недосяжну, ніби вирізану з льоду й вогню одночасно. І тоді почалося.

Квіти.
Щодня.

Вже четвертий розкішний букет опинився в сміттєвому коші за її кабінетом — вона навіть не намагалася приховати цей жест зневаги. Але Драко це не засмучувало. Навпаки. Бо було дещо інше, що зводило його з розуму від темного, п'янкого тріумфу.

З ним вона була крижаною — це правда. Короткі, різкі відповіді, погляд, що ковзає повз, ніби він — порожнє місце.

Але Поттера й Візлі вона знищувала інакше.

Повністю. Абсолютно. Ніби їх ніколи не існувало в її житті. Вони були для неї привидами, яких вона навіть не помічала.

Драко випадково став свідком: Поттер, цей вічно впевнений у собі герой, простягнув руку, щоб торкнутися її зап'ястя — мабуть, зі звички, з тих часів, коли вона дозволяла. Герміона відвела руку так швидко й точно, що його пальці розрізали лише повітря. Жодного дотику. Жодного погляду. Поттер застиг, наче отримав ляпаса.

І Драко всміхнувся. Вперше за довгий час — щиро.

Але час спливав надто швидко. Вона закінчувала проєкти з такою швидкістю, що скоро її присутність у Міністерстві стане не обов'язковою. Треба було діяти.

Наступила п'ятниця.

Драко прийшов, як і попередні чотири дні, раніше за всіх. Ключ, що він «позичив, холодив долоню. Тихенько клацнув замок. Кабінет Герміони був бездоганним: жодної пилинки, жодного зайвого аркуша. Він поставив букет на стіл — цього разу не просто поклав, а обережно опустив стебла в кришталеву вазу, яку приніс із собою. Рожеві півонії, важкі, п'янкі, майже непристойно пишні.

—У світі залишилось ще близько чотирьохсот тисяч видів квітів, — прошепотів він у порожнечу кабінету, ніби вона могла почути. — Я подарую тобі кожен. Навіть той, що росте лише на одному схилі в Гімалаях. Я терплячий, Герміоно.

Він вийшов так само тихо, замкнув двері, пройшов до свого кабінету навпроти й залишив двері навстіж. Сів за стіл, відкинувся в кріслі. Чекав.

Вона з'явилася через сімдесят дві секунди — він порахував.

Драко підняв брову й тихо видихнув: якби він затримався в її кабінеті ще хоч на мить, ці півонії розмазалися б по його обличчю.

Герміона відімкнула двері, зробила пів кроку всередину й завмерла. Погляд упав на квіти. Вона нахилила голову набік — ледь помітно, як хижачка, що оцінює здобич. Не закрила двері, наче й зовсім забула про них. Просто пройшла далі.

Драко стежив, не кліпаючи.

Вона повісила пальто — довге, чорне, кашемірове Max Mara. Під ним — костюм від Alexandre Vauthier: розкльошені брюки з високою талією, що облягали стегна й розширювалися донизу, немов чорнильна хвиля, і короткий піджак, під яким...

Вона зняла піджак.

Ручка в руці Драко тріснула навпіл. Чорнило потекло по пальцях, але він не помітив.

Під піджаком — корсет. Чорний. Шовк і тонке мереживо. Такий, що підкреслював кожен подих, кожну лінію.
Вона ніколи не приходила так у будні.
Ніколи.
Це було зброєю.
І Драко раптом зрозумів, що не знає, для кого саме вона її вибрала сьогодні — для нього чи для себе. І від цього стало ще небезпечніше дихати.

Вона підійшла до дзеркала, поправила локон, торкнулася губ — матова помада кольору стиглої вишні. Потім її погляд у дзеркалі зустрівся з його відображенням у відчинених дверях.

Вона завмерла на мить. Очі розширилися — ледь-ледь, на частку секунди. Потім — спокійно, надто спокійно — взяла зі столу тоненьку теку з документами, повернулася й вийшла з кабінету. Двері прикрила майже ніжно.

Кроки по коридору — чіткі, впевнені, віддалялися до архіву.

Драко залишився сидіти, стискаючи зламану ручку, з чорнилом на пальцях і відчуттям, що щойно програв партію, в яку ще навіть не почав грати.

Міністерство прокинулось, загуділо, зашурхотіло паперами й голосами. Ліфти деренчали, сови гупали у вікна, хтось уже кричав на стажера за неправильно заварений чай.

Усе як завжди.

Крім кабінету Драко Мелфоя.

Він сидів другу годину. Перед ним — розмазана чорнильна пляма на долоні, купа зім'ятих серветок і труп зламаної ручки. Він уперто тер шкіру, наче разом із пастою міг стерти з пам'яті той проклятий корсет.
Не виходило.
Корсет був усюди: у віддзеркаленні вікна, у чорній каві, у кожному подиху.

Двері відчинилися без стуку. Увійшов Тео Нотт із трьома стаканчиками кави й посмішкою людини, яка прийшла на похорон, але знає, що небіжчик ще дихає.

Тео, не питаючи, поставив один стаканчик перед Драко, другий — на підвіконня, третій залишив собі.

—Ти живий? — запитав він, сідаючи на край столу.

Драко не відповів. Просто знову взяв серветку й почав терти долоню, ніби це було найважливіше завдання в його житті.

Двері ще раз відчинилися. Блейз Забіні зайшов, глянув на цю картину, закотив очі так високо, що, здається, побачив власний мозок.

—Мерлін всемогутній, — пробурмотів він. Дістав паличку, ліниво махнув. — Scourgify.

Чорнило зникло. З рук, зі столу, з серветок. Навіть зламана ручка розчинилася в повітрі, наче її ніколи й не було.

Драко повільно підняв погляд на Блейза. У сірих очах — німе, майже дитяче здивування: невже так можна було?

Тео пирснув кавою.

—Старий, ти серйозно? — Він поставив стаканчик і розвів руками. — Ти зовсім розум втратив? Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе Дементор поцілував.

Блейз тихо хмикнув.

—Такими темпами вона точно поїде до Америки, — продовжив Тео, вже серйозніше. — І навіть не згадає, що десь тут був якийсь Мелфой, який готовий весь статок спустити на квіти, лише б вона хоч раз подивилася в його бік не як на порожнє місце.

Він нахилився ближче, понизив голос:

—Слухай, я розумію, півонії — це красиво. Але, Драко... ти ж Мелфой. Ти не просиш. Ти береш. Або принаймні змушуєш думати, що вона сама хоче, щоб ти взяв.