Ліфт без поверху повернення

Коридор був тихим, але тиша була не спокійна — натягнута, як струна. Драко стояв біля дверей свого кабінету, сперся плечем об холодну стіну й мовчав. Тео й Блейз трималися трохи осторонь — вони вже знали більше, ніж хотіли б знати.

— Вона поїде, — тихо вирвалося з Драко, і це прозвучало так, ніби слово само його поранило.

Тео лише опустив погляд. Блейз — потер підборіддя, вдивляючись на Драко, ніби намагався прочитати щось у ньому між рядків.

— Ти впевнений, що вона не просто сказала це з гарячки? — пробурмотів Тео.

Мелфой ледь усміхнувся — як людина, що вже перестала брехати собі.

— Вона ніколи не говорить даремно.

В ту ж мить щось грюкнуло в кабінеті навпроти — різко, дзвінко. Драко здригнувся. Тео й Блейз автоматично обернулися.

За мить пролунало ще одне — глухе, важке, як падіння товстої теки об стіну.

— Це вона? — прошепотів Блейз.
— Хто ж іще, — відповів Драко майже беззвучно.

Із-за дверей донісся приглушений голос — не розібрати слів, тільки ритм. Підвищений, зірваний. Потім — щось схоже на короткий, задушений крик. Наче той, хто кричить, намагається одночасно вирватись і втриматись.

Драко втупився в підлогу, пальці склалися в кулак так щільно, що аж побіліли.

Тео обережно поклав долоню йому на плече — не втручався, просто був поруч.

— Вона має право злитися, — тихо промовив він.
— Має право ненавидіти мене, — поправив Драко, глухо.

За дверима почувся шум — ніби щось згрібали зі столу, папір сипався на підлогу. Потім — звук, як розірваний сміх або зламане ридання, важко розрізнити.

Блейз ковтнув.
— Вона... це погано звучить, Драко.

І саме в цей момент — голос Герміони нарешті прорвався крізь товщину дверей. Не слова, ні. Просто звук — зірваний, жорсткий, як коли людина більше не може стримати те, що в ній кипіло роками.

І потім:

— Геть... — донеслося глухо.
Потім щось ще — гнівне, здушене. Схоже на:
— ...не хочу бачити...

Але сенс був очевидний.

Хлопці завмерли. Драко підняв голову, погляд потемнів.

— Поттер, — вимовив він крізь зуби. — Вона кричить на Поттера.

І справді — у відповідь почувся його голос, тихий і нерішучий. А тоді — різкий звук відштовхування, така характерна пауза, коли людину буквально виперли через двері. Ще мить — і ті двері грюкнули так, що здригнувся коридор.

А потім — тиша.

Та тиша, яка завжди приходить після шторму, але не приносить полегшення.

З дверей навпроти зʼявився Гаррі — розгублений, блідий. Він озирнувся на зачинені двері кабінету Герміони, ніби не впізнав їх. Потім перевів погляд на трьох чоловіків у кінці коридору.

На них.

На Драко.

І вперше за довгий час Поттер не знайшов, що сказати.

Драко теж мовчав. Тільки пальці на його руці трохи тремтіли — чи то від стримуваного гніву, чи то від страху втратити її остаточно.

А останні уривки голосу Ґрейнджер ще висіли в коридорі — невидимі, але гострі, як свіжа рана.

Гаррі стояв, ще не отямившись від того, як Герміона виштовхнула його. Двері за його спиною були закриті — як стіна, через яку вже не достукатись.

І щойно очі Гаррі зіткнулись з очима Мелфоя — щось у його обличчі здригнулося.
Драко  стояв нерухомо, але погляд — холодний, точний, мов лезо.

— Ти задоволений? — видушив Гаррі. — Це ж через тебе...

— Обережніше, Поттер, — тихо, але різко відповів Мелфой, вирівнюючи плечі. — Не ображай мій інтелект. Ми обидва знаємо, хто винен.

Тео й Блейз автоматично відступили на пів кроку. Вони відчули: зараз буде не сварка — дуель без паличок, без світла, але з ударами, що залишають сліди набагато глибші.

Гаррі напружився.

— Рон... — почав він.

— Візлі назвав її повією. — Драко сказав це так, ніби плюнув правду йому в обличчя. — При тобі.

Пауза впала важкою тишею.
— І ти навіть не відкрив рота, щоб його зупинити.

Гаррі опустив погляд на секунду — винувато, але вперто підняв голову знову.

— Я... це було раптово. Я не встиг...

— Не встиг? — Драко рушив уперед на кілька кроків, і Гаррі інстинктивно подався назад. — Поттер, ти був досить швидким, щоб ловити Снітчі на висоті двадцяти метрів. Але не був достатньо швидким, щоб захистити свою кращу подругу. Цікавий вибір моменту, правда?

Гаррі стиснув кулаки.

— Я намагався поговорити! Вона мене не слухає!

— Бо ти говориш тоді, коли вже пізно, — прорізав Драко. — А коли треба діяти — ти стоїш і кліпаєш очима, як першокурсник на першій лекції.

Гаррі різко видихнув.

— Припини перекручувати все! Рон не хотів казати—

— Але сказав. — Драко перебив з точністю різника. — І сказав саме те, що бачив у вас усіх на обличчях. Ти вважаєш, я цього не бачив? Ви ж дивитеся на неї, як на бомбу, яку ось-ось знесе моєю присутністю.

Гаррі намагався триматись.

— Ти ж знаєш, що ми не... що я не...

— Знаю? — Драко глухо засміявся. — Я знаю, що коли вона стала між мною і Візлі — не для того, щоб захистити мене, а щоб зупинити його — ти навіть не підняв брови. Ти просто стояв. Спостерігач. Герой, який став статистом у власній історії.

Гаррі відчутно побілів.

Тео мінімально хитнув головою — мовляв, точне попадання.

Блейз тихо свиснув.
— Вже другий раунд, Поттер, і ти летиш в нокаут, — прошепотів він так, щоб чув тільки Тео.

Гаррі підступив ближче.

— Якщо ти думаєш, що я залишу її саму... що я здамся...

— Здатися? — Драко нахилився ближче, так, що Гаррі бачив крижаний вогонь у його очах. — Поттер, ти вже здався. У той момент, коли дозволив Візлі сказати те, що він сказав. У той момент, коли стояв і думав, як це виглядає. А не як це болить.

Гаррі відступив — мимоволі.
Він це знав.
Кожне слово било в серце.

Драко не зупинявся:

— Я бачив її обличчя, Поттер.

— Коли? — хрипко видавив Гаррі, вже знаючи відповідь і ненавидячи себе за те, що питає.